У країні ягуарів
Шрифт:
— Кобра, сеньйоре! — скрикнув він раптом, підваживши повалений стовбур.
Це «двоголова» жовта змія. Вона живе в землі. Кабоклу гадають, що змія сліпа. Але наукові дані свідчать, що вона бачить. Обидва кінці — хвіст і голова — в неї однакові. Тому кабоклу називають її двоголовою.
Я обминув товстий стовбур, який, падаючи, повалив тонший, що його підважив Абелардо, і підійшов до змії. Жовта, завтовшки з вказівний палець, завдовжки близько тридцяти — тридцяти п'яти сантиметрів змія безпорадно звивається під гілкою, якою Абелардо придавив
Як тільки Абелардо зник у гущавині з коброю, в мене знову з'явилася недовіра до нього… Проте Абелардо повертається, і мені соромно за свою підозру.
Мій супутник дуже вправно збирає комах. Згодився досвід, надбаний в джунглях роками.
Рушниці наші стоять під деревом. Поки що вони не потрібні: тріск сухих гілок, шелест листя під ногами насторожують усе живе в джунглях. Навряд чи зустрінемось ми з якимось звіром. У бразільських джунглях краще полювати одному, щоб не зчиняти шуму, бо звірі реагують на найменший незнайомий звук і чимдуж тікають.
Запал Абелардо через деякий час вгасає, він уже байдуже збирає комах.
Іноді ми розходимося на таку відстань, що не чуємо кроків один одного.
У банках стає все більше рідкісних комах. Скільки краси, форм і барв!
Абелардо присів біля дупла поваленого дерева і щось розглядає.
Я залишаю його і йду з рушницею вперед. Серед тиші чутно лише дзвінке капання води, що стікає з рослин. Джунглі ніби вимерли.
Навколо товстого стовбура пальми урукурі лежить багато торішніх плодів, з напівзогнилих шкаралуп виглядає насіння. Розгрібаю купку зерен біля пальми. Раптом у повітря здіймаються великі коричневі лісові таргани. Двох мені пощастило збити капелюхом на льоту.
Обережно підіймаю капелюх, щоб таргани не вилетіли. Зненацька за спиною лунає оглушливий постріл. Спершу мені здалося, що Абелардо вистрілив у мене. Я блискавично повернувся, щоб відповісти йому пострілом… Але в ту ж мить з дерева, ламаючи гілки, на землю гепнуло щось важке з чорними плямами. Всього кроків за два від мене стоїть з рушницею в руках Абелардо і показує дулом під густі зарослі, де лежить темна, плямиста маса.
— Гляньте, сеньйоре! — гукає він, перезаряджаючи рушницю. — Якби я не вбив цього плямистого дідька, він міг би добре пом'яти вас…
У цю хвилину Абелардо помічає в моїх руках націлену на нього рушницю і одразу похмурніє.
— Ось воно що! — каже він сумно. Потім, наче виправдовуючись, пояснює: — Я не міг інакше, мусив стріляти за вашою спиною, вибачте.
Ще просить пробачення!
А таргани уже десь далеко, далеко — тримаю в руці лише порожній капелюх.
Підходжу до великого ягуара, якого Абелардо застрілив саме в ту мить, коли він
— Спасибі, Абелардо, велике-велике спасибі!
— Ну, що ви, сеньйоре, за віщо? — відповідає кабоклу, ніяково всміхаючись.
Удвох витягаємо з гущавини вбитого майже двометрового чорного ягуара.
— Ми в царстві ягуарів, сеньйоре, — зауважує Абелардо.
— Атож, у царстві ягуарів, — повторюю тихо.
З джунглів повертаємося з багатою здобиччю: дві банки комах, «сліпа» змія і шкура чорного ягуара, яку несе на плечах Абелардо. Він влучив ягуарові в ніздрю, і куля, розтрощивши шийний хрящ, вилетіла збоку.
Після цього випадку не хотілось більше залишатися в джунглях, ми повернулись на стоянку.
Розпинаючи шкуру ягуара, я сказав Абелардо:
— Коли попливеш на Тапажос, візьмеш цю шкуру. За неї дадуть добрі гроші.
— Що ви, сеньйоре! Продасте самі, разом з іншими шкурами, Або залиште собі, може, згадаєте Абелардо Карнейро добрим словом.
— Ну, це я тобі урочисто обіцяю!
Згодом Абелардо приніс із лісу сачок і «сліпу» змію, яку ми відразу ж зачинили в клітку.
— Сеньйоре! Трьох жап замало для п'яти перекладин на човні. З навітряного боку задуває дощ. Добре було б прикрити човен з усіх боків.
— Так, але для цього потрібно ще п'ять-шість жап.
— Давайте сплетемо, — радо пропонує Абелардо.
Кабоклу в усьому допомагає мені, але я ніяк не можу розвіяти підозру до нього, не можу відчути себе з ним так, як з колишніми супутниками. Адже ми живемо у різних світах, і на межі цих світів лежить могила вбитого Пінто… А жаль. Якби не ця пригода, Абелардо був би хорошим помічником.
Човен Абелардо прив'язуємо на буксир до мого, вкрай навантаженого. Абелардо сідає навпочіпки у передньому човні і веслує. Прив'язаний ззаду човен заважає, тому пливемо досить повільно.
Годин через чотири по обіді припливаємо до бурхливого струмка, бистра вода якого ліворуч від нас впадає у Купарі.
— Ліворуч! — гукаю Абелардо. — Тут повернемо!
Я вирішив попливти вверх по струмку. По-перше, я ще не бував у цих місцях. А по-друге, тут буде цілком безпечно для Абелардо. Починаю звикати до думки, що Абелардо лишиться зі мною. Не можу його прогнати. Та й мені поміч. Удвох ми зберемо колекцію удвічі швидше. Перед поліцією якось виправдаюсь, до того ж це буде ще не скоро.
Абелардо, мабуть, догадується, що я думаю, бо повертає до мене своє мефістофельське обличчя. Вираз у нього такий, наче ми річкою Стікс входимо в похмуре царство мерців.
Джунглі по обох берегах струмка, сутінки непрохідних хащів, сплетення ліан, загадкова мовчазність і справді справляють дуже гнітюче враження.
Незабаром починає смеркати.
— Сеньйоре! Треба зупинитись і пошукати місце для ночівлі, бо темрява може застати нас зненацька, — вперше обзивається Абелардо відтоді, як ми пливемо цим струмком.