У країні ягуарів

Молнар Габор

На перекладині, що підтримує покрівлю з пальмового листя, висять на мотузках згорнуті в рулони, шкури диких звірів. До кожної мотузки я причепив шматки вмоченої в карбід вати, щоб мурашня не добралася по мотузці до шкур. Білого смердючого карбідного порошку бояться не тільки комахи. Навіть звірі тікають від цього запаху. Перегорілий карбід з ліхтаря висипаю на одну купку. Він теж відганяє од хатини небажаних «гостей».

Десь перед обідом я впорався з усім. Шкуру боа констриктора розіпнув на стовпах навісу, а голову ще й цвяхом

прибив.

Закінчивши роботу, йду до струмка помитися. Човен до половини залито водою. Добре помився у відрі, та ще й облився водою. Проте з рук не сходить запах сирої шкури боа. Ну та нічого: поки вичерпаю з човна воду, руки перестануть смердіти.

Під навісом у казанку тим часом вариться в'ялена риба піраруку. Юшка буде пісненька, зате смачна.

Поки вичерпував з човна воду, небо на сході посвітлішало. Швидко пливуть легкі хмари. Дощ вщухає. З-поміж хмар уже виглядає сонце. Джунглі оповиваються туманом від випарів. Дихати важко. Здається, дихаєш не повітрям, а водою. На невеличкій галявині цілковитий штиль. Немає навіть слабенького вітерця, який хоч трохи освіжив би цю жахливу задуху.

Сьогодні збирався, коли закінчу обробку шкур боа і папаову, полатати свій рваний одяг, який зберігаю в гумовому мішку. Тепер передумав. Попливу краще на той берег.

Разів три-чотири наліг на весла, і ніс човна врізався в зарослі. Вчепившись за нависле гілля, я тримаю човен, щоб сильна течія не знесла його вниз. Лівою рукою з допомогою теркадо прорубую шлях до берега. Заважає навіс човна: він чіпляється за чагарник.

Нарешті, після впертої боротьби з густими хащами, причалюю до берега. Влітку, в суху пору року, висота берега досягає тут метрів три. Тепер вода настільки піднялася, що я вільно ступаю з човна прямо на землю.

З собою беру рушницю, рюкзак і теркадо. Весло кидаю на дно човна і крізь вузьку протоку оглядаю свою стоянку. Дим, що здіймається вгору з-під навісу, справляє враження затишної домівки. Моє житло з цього берега здається оазисом серед дикого, небезпечного для людини пралісу. Так, небезпечного. Іноді джунглі здаються мені дуже небезпечними й жорстокими, бо тут на людину кожну мить чигає смерть. Але такі настрої перемагаю швидко, як і отруйних змій, комах, диких лютих звірів. Крім того, мені здається, що я поза владою небезпеки.

Я ніколи не боюся, що не переможу противника в джунглях. До самотності теж звик. Навіть сам не помітив, як пристосувався до такого життя.

Прямую в хащі. Пильно розглядаюся на всі боки. На роздвоєній гілці помічаю розкішну свіжо-зелену орхідею, що вгніздилася на висоті близько двох метрів від землі. Вона завбільшки з величезну миску. Густе коріння цієї рослини-паразита оповило товсту гілку і, звисаючи в повітрі, тягне її донизу. Між листям і корінням, мабуть назбиралося багато сміття, тому орхідея така важка.

Я не збираю колекції орхідей. Проте деякі з цих рослин такі красиві, що жаль залишати їх. Між іншим, серед них лише

кілька таких, що цвітуть, та й то без запаху.

Взявши рушницю за дуло, я підскочив, щоб пригнути орхідею нижче, відрубати її і віднести на стоянку. Підстрибнувши, я вхопився за гілку і потягнув її вагою свого тіла донизу.

В цю мить з-поміж свіжої зелені вигулькнуло щось бордове і, звиваючись, упало спочатку мені на плече, а звідти на землю. Я інстинктивно пустив гілку…

Бордово-червона змія, торкнувшись землі, блискавично вдарила головою у пряжку шкіряної халяви, на два сантиметри нижче від голого коліна.

В мене аж мурашки пробігли по спині.

Я з такою силою і люттю притис прикладом шию змії, що вона на мить витяглась, наче здохла.

Мабуть, я перебив їй хрящ, бо гадюка майже не чинить опору.

І ось двометрова змія звивається в руці. Вона обвила ногу, в блискучу пряжку якої щойно вдарила. По боках змія нерівномірно всипана чорними цяточками. Вона тонка, сильна, голова її красива, очі неначе два блискучі чорні вуглики.

На лобі в мене виступають краплини поту. До свідомості тільки тепер доходить небезпека, яка загрожувала мені щойно.

Змія все так само міцно стискає мою ногу кільцем. Бордове тіло гадюки, повисаючи між рукою і ногою, вигинається. Змія зі всіх сил намагається вирватися.

Отаку змію я піймав колись у чагарнику на березі Тапажосу років півтора тому. Цей вид отруйних змій мені невідомий. Не знаю навіть його назви. Змія тоді, нa жаль, втекла, бо я забув на ніч зачинити клітку.

Тепер у моїх руках друга така сама змія. Я дуже радий, але коли думаю про смертельно отруйні зуби, аж мороз пробігає по спині… Якби гадюка вкусила мене не в пряжку, а в голе коліно, то вже, мабуть, я не повернувся б з джунглів.

Одною рукою намацую в рюкзаку мотузку і прив'язую шию змії до дула рушниці. Змія вмить обвила двостволку, наче гілляку. Рушниця стала схожа на живу товсту спіраль. Тільки тепер я відчуваю, яка важка змія.

Лише кілька хвилин тому я причалив до цього берега і вже повертаюсь назад, щоб помістити цінний трофей у клітку.

З почуттям тривоги дивлюсь на гніздо орхідеї. Цей випадок буде для мене на все життя наукою.

Довгим теркадо рубаю корінь орхідеї. Тріски розлітаються на всі боки. Нарешті, важке гніздо орхідеї падає на землю. Я переношу його до човна. Орхідея схожа на сплетений природою великий кошик.

У цих місцях можна знайти і цікаві камінці вулканічного походження. Я зібрав уже цілу колекцію. Серед каміння трапляється і скам'яніле дерево.