У відкритому морі
Шрифт:
Вони вийшли в двір. Ніч була місячна. Корветтен-капітан сподівався, що зараз обізветься шофер і пустить в діло автомат, але солдат чомусь байдуже сидів за баранкою руля і, не звертаючи уваги на офіцера, розмовляв із якимось хлопчаком.
Сідаючи до шофера, Штейнгардт непомітно, але різко штурхнув його ліктем. І раптом побачив насмішкувате, незнайоме обличчя.
— Я тебе штурхну, собако! — сказав передягнутий за шофера Чижеєв. — Ось цією штучкою під бік.
Він показав на добре вигостреного ножа, що блиснув у місячному світлі.
Від гітлерівця можна було ждати всяких капостей. Тому Восьмьоркін сів позаду Штейнгардта на відкидне сидіння і поклав руки так, щоб той весь час відчував їх у себе на потилиці.
Катя зарядила автомат. Віті, який збирався примоститися коло неї, вона сказала:
— Тобі не можна. Буде більша підозра. Забирай усе цінне, замкни двері на замок і сам тікай. Якщо попадеш до наших раніше, скажи, що в нас тут усе гаразд.
Вона була розсудлива і спокійна.
Чижеєв включив фари і повів машину нерівним шляхом. Перехожих не було видно. Настала година, коли цивільному населенню заборонялося виходити на вулицю.
Раптом на перехресті забовваніли три озброєні фігури.
«Патруль, — зрадів Штейнгардт, Він сподівався, що машину зараз затримають, і, завмираючи від хвилювання, міркував, як краще вчинити: — Шофер муситиме відчинити дверцята… я прожогом вистрибну… У солдат зброя…»
Але все сталося інакше: патрульні, здалеку розпізнавши машину зондерфюрера, вмить розступилися і, витягнувши руки, на знак вітання, пропустили її без затримок.
На подвір'я госпіталю їх пропустили також без перешкод. На ґанок вибіг черговий і шанобливо зігнувся, чекаючи високошановного гостя.
— Ви залишитесь у машині, — сказала Штейнгардту тихо дівчина, — і в разі потреби підтвердите наказ. Не забувайте про домовленість.
Вона спокійно вибралася з машини, повагом підійшла до лікаря, привіталася з ним. Її тут знали, вона не раз приїздила сюди із зондерфюрером. Штейнгардт чув, як медичка від його імені наказала здати полонених для допиту охороні коменданта. І він не міг заперечити, йому до бока був приставлений ніж. «Невже цей бовдур не запідозрить, не перевірить?.. Ага, він молодець! Він іде сюди…»
Настав напружений момент. Черговий лікар для достовірності освітив шоферську кабіну нагрудним електричним ліхтариком, уважно поглянув на зондерфюрера і доповів:
— Прошу пробачення, корветтен-капітен! Хворі, яких ви забираєте на допит, не можуть ще самі ходити…
Штейнгардт розумів, що коли він не скаже зараз потрібного слова, то втратить останній шанс на порятунок. Але як скажеш його, коли медичка нашорошила вуха і кожну мить може подати сигнал морякові? Як промовити це слово, коли залізні пальці всього за кілька сантиметрів від шийних хребців, а лезо ножа впирається в ребра?
Штейнгардт хапнув повітря і глухим, злобливим голосом видавив із себе:
— Виконуйте наказ! Візьміть санітарів і донесіть росіян на носилках.
Він хотів зібрати біля машини побільше своїх людей.
Лікар клацнув закаблуками і пішов із озброєним шофером і медичкою в сусідній корпус.
Із Штейнгардтом залишився Восьмьоркін. Він заклав за комір німцеві палець і таким чином придержував його на місці.
Незабаром із корпусу на місячну доріжку вийшли люди. Санітарів і носилок серед них не було. Недбало перев'язаних бинтами полонених, що ледве переставляли ноги, підтримували шофер з медичкою, а лікар з конвоїром ішли ззаду.
Біля машини медичка заявила, що конвоїр не потрібен, їм достатньо і зондерфюрерової охорони.
Штейнгардт чув вовтузіння у себе за спиною і не міг навіть повернутися, щоб своїм приреченим виглядом викликати підозру у лікаря.
Дверцята кабіни зачинилися, шофер сів на місце, лікар на прощання підняв руку. Машина, прогудівши ніби на глум, плавно рушила.
«Все пропало… тепер смерть…» похоловши, зрозумів корветтен-капітан. У відчаї він обернувся, хотів закричати, але крикнути не зміг. Щось важке впало йому на голову, і рот затисла міцна рука…
Машина проскочила повз патрулів біля пристані і, вибравшись на приморську дорогу, помчала на великій швидкості.
Восьмьоркін кинув приглушеного Штейнгардта на сидіння. Він повернувся сяючим обличчям до врятованих і сказав:
— Дозвольте доповісти, товаришу мічман. За допомогою партизанів чорноморці Чижеєв і Восьмьоркін визволили вас із полону.
— Чую… Чую, хлопці! — плачучи від радощів, із зусиллям промовив Кльоцко. — Сеню я відразу впізнав… Як попадемо на корабель, усіх трьох до нагороди представлю.
Розділ дев'ятий
Мічману Савелієві Кльоцку було дуже погано. Він лежав на постелі Тремихача і тихенько стогнав. Обличчя було бліде, дихання ставало уривчастим.
А часом старе, натруджене серце мічмана, здавалося, переставало битися: пульсу не чутно було, на повіки лягати фіолетові тіні.
В такі хвилини Восьмьоркін і Чижеєв перелякано трясли старого, не давали йому поринути в забуття.
— Горілочки б, — починав Восьмьоркін.
— Ні, краще камфори впорснути, — пропонував Чижеєв.
— Медичного спирту треба, ось що! — з виглядом знавця твердив своє Восьмьоркін.
Він вважав, що спирт з магічною приставкою «медичний» і є той рятівний засіб, який підбадьорить і поставить на ноги старого.
Дівчата возилися в кладовій, шукаючи шприци та збудливе. А двоє чорноморців, сперечаючись, тим часом термосили і струшували мічмана з таким відчаєм, що той, бідолаха, не витримавши, скривився від болю, розплющив очі і прохрипів: