У відкритому морі
Шрифт:
— Припинити аврал… Дроб!
Але друзі не переставали. Тоді старий зібрався з останніми силами і, задихаючись, промовив:
— Ліки ваші мені вже не поможуть. Видно, прийшов час до підводного баталера на харч ставати. Дерев'яний бушлат ладнайте… Вірніше буде…
Мічман відчував страшенну втому і вже не міг, вірніше, не хотів опиратися силі, що зупиняла його серце.
Так нерідко трапляється з вольовими людьми. У них досить буває сил, щоб до краю напружити організм, без стогону витерпіти муки і вразити невичерпною могутністю
Тихі слова Кльоцка приголомшили друзів. У перші секунди вони не знали, як триматися далі, і розгублено перезиралися один з одним.
— Товаришу мічман, — хитрувато звернувся до нього Чижеєв, — може, корветтен-капітана допитаєте?
Це були хитрощі. Сеня сподівався, що ненависть до мучителя підбадьорить старого, розсіє його думки про смерть.
— Не маю бажання… Совісті не хочу брудниш в останню годину… Падло це, — стомлено промовив Кльоцко. — Самі допитайте і не забудьте все на карту нанести… Олівець і папір мені дістаньте. Заповіт диктуватиму.
— Єсть дістати папір і олівець…
Кость Чупчуренко лежав поряд з боцманом і марив, його розбиті губи запеклися, обличчя розчервонілося, очі неприродно блищали. Та ось у них з'явився осмислений вираз. Погляд спинився на Каті, і Кость викрикнув:
— Фашистська вона. Не вірте їй! Хапайте її, хлопці! Топіть разом з гітлерівцем. І другу не відпускайте. Дайте мені автомат, я сам…
Він знову почав марити і в гарячці намагався зірвати пов'язки.
Дівчата наказали Восьмьоркіну міцніше тримати Чупчуренка, а самі почали знімати з нього одяг і розбинтовувати рани.
Короткий погляд показав, що хвороба проходить нормально. Фашистські медики, точно виконуючи наказ зондерфюрера, непогано обробили Чупчуренка: рани не кровоточили, і загрозливих пухлин не було видно.
— Якщо температура спаде, рани швидко загояться, — сказала Катя. — Коли він трохи прийде до пам'яті, то прошу, поясніть йому, хто я така, щоб він не схоплювався і не нервував. Бідолаха, він зовсім юний, і губи, як у хлопчика, пухкі.
Дівчина так жалісливо дивилася на Костя, що Восьмьоркін мимоволі позаздрив салаженяті: «Щастить же хлопцям. Хоч би мене поранило абощо! Люблять дівчата кволих жаліти!»
Із сумом прислухаючись до хрипкого шепоту мічмана, Чижеєв записував на аркуші паперу:
«Заповіт мічмана Савелія Тихоновича Кльоцка.
В останню годину свого життя низько кланяюся всьому Чорноморському флотові, і зокрема — своїм учням-матросам. Може, грубо коли з ким обійшовся або був несправедливим, то прошу пробачення. Робив це без злого умислу, а через свою вдачу, на користь флоту і військово-морського порядку».
У Савелія Тихоновича за сорок років служби на флоті було немало учнів. Чудові з них виходили старшини й офіцери. Багато їх давно перегнали старого по службі, носили погони з великими зірочками і командували кораблями.
Мічман згадав себе дванадцятирічним юнгою, коли ще одержував ляпаси на паруснику, і прошепотів: «Грамоти бракувало. Ех, доле наша сирітська!» Не було в нього ні рідних, пі дружини, ні діточок. Все життя він провів у морі, в походах, у труднощах. Скільки разів тонув, скільки солоної води ковтнув на палубах кораблів! Чоловіча матроська компанія була не дуже-то схильна до звірення душевних почуттів. Тому всю свою ніжність Савелій Тихонович виливав на товаришів. А хіба ж відкрито це зробиш? Ховав її за вдаваною грубістю, за причіпливим бурчанням. Багато, ой як багато дорогих і рідних друзів втратив він за війну! «От тільки чи зрозуміли вони мою любов до них?» подумав Кльоцко.
Мічман схлипнув і продовжував:
— Заповідаю вам усю свою гіркоту і лють проти наших мучителів і ворогів життя людського. Не майте спокою і жалю в серці, поки не помститеся за мене і за ваших товаришів, що героїчно загинули на березі і в морі. Прошу вважати мене членом Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, тому що за неї віддаю життя. За всю свою службу Вітчизні діяв я, як годиться за більшовицькою програмою: не для себе жив, а для блага і щастя народу. Тільки соромився заяву писати, бо не дуже письменний був, та й характер заважав. Боявся, що не зумію приборкати себе, а комуністу ж не личить бути грубіяном і прискіпою…
Кльоцко суворо глянув на Чижеєва і одразу ж виправився:
— Тільки ти, товаришу Чижеєв, не думай, що боцман Кльоцко соромиться свого характеру. Характер у нього істинно боцманський і виправлень не потребує. Про це, звичайно, не пиши, — сказав він, — це так, до слова прийнялося. Пиши далі.
«Перше: вважаю за свій обов'язок повідомити Командуванню, що мною прийнята ухвала — представити за геройство і морську кмітливість гвардії матросів Восьмьоркіна, Чижеєва, і Чупчуренка до урядової нагороди. Нагороджувальних листів не маю, тому пишу в заповіті.
Друге: свої медалі за оборону Одеси і Севастополя, великий портрет, де я знятий під прапором, та іменний годинник заповідаю вільнонайманій, штатному шефові куховарської майстерності Палажці Артемівні Квачкарьовій. Низенький уклін їй, з пошаною цілую ручку і дякую за щире серце.
Третє, — продовжував диктувати Кльоцко: — кітель суконний з шевронами, штани першого строку і хромові черевики на знак вічної дружби заповідаю начальникові шкіперського складу, інвалідові Вітчизняної війни мічманові Архипу Ковбасі.
Четверте: весь мій інструмент і речі, що в скриньці, — розділити жеребкуванням серед старшин боцманської команди.
Прошу поховати мене за законами плавання у відкритому морі. Помітити широту і довготу занурення тіла і занести потім до бортового журналу крейсера.
Все це я підписав при ясному розумі і здоровому глузді, що й підтвердять чотири свідки: гвардії матроси Семен Чижеєв із Степаном Восьмьоркіним та партизани Віктор Михайлович Кичкайло з Миколою Дементійовичем Калузьким».
Мічман із зусиллям стиснув олівець поперебиваними, але окремо перебинтованими пальцями і тремтячою рукою вивів: «Савелій Кльоцко». Тоді звелів покликати Восьмьоркіна і вголос прочитати йому заповіт.
Степан, читаючи, якось весь обм'як, почервонів і зашморгав носом. Стримуючи ридання, він розписався і, різко одвернувшись, хотів піти, але мічман жестом зупинив його.
— Не сумуйте, матроси, на війні про помсту думають, а моя пісенька скінчена.
— Клянуся не повертатися на крейсер, поки п'ятнадцять фашистів не прикінчу! — здавленим голосом поклявся Восьмьоркін.
— А я — двадцять, — додав Чижеєв.
— Вірю вам, спасибі, голуб'ята мої, — зворушено сказав Кльоцко і зажмурився, потім майже по-дитячому попросив:
— Хлопці!.. Я б оце глянув на море востаннє. Не важко вам, га?
— Сам «Дельфіна» поведу, — сказав Чижеєв.
О другій годині ночі з-під склепіння печери виплив «Дельфін». За ним вийшла шлюпка з носилками, приладнаними з ковдр, на яких нерухомо лежав Кльоцко.