У відкритому морі
Шрифт:
Виходити на морський простір було небезпечно: вдалині, за мисом, весь берег освітлювався ракетами. Налякані німці нишпорили по морю прожекторами.
Калузький, обернувшись до Тремихача, тихо сказав:
— Далі йти шлюпкою не можна. За поворотом ми потрапимо в зону досягання променя берегового прожектора.
Точний і небалакучий інженер слів марно не кидав. За довгі місяці печерного життя він до дрібниць вивчив весь район. Довелося скоритися йому й повертати назад.
Тільки упертість Ніни в недотриманні всіх пересторог у цей вечір, її тонкий, майже інстинктивно поданий свист і надиво загострений зір допомогли розшукати Сеню
Несподіване поповнення морської партизанської групи двома відчайдушними смільчаками, якими були Восьмьоркін з Чижеєвим, схвилювало мешканців печери: вони не спали цілу піч.
Та найбільше радів Тремихач. Добру половину свого життя він готував країні вольових і міцних хлопців та й сам збирався воювати, але не встиг піти ні в ополчення, ні в партизанський загін. Спочатку він був зайнятий евакуацією заводського устаткування. Потім фашисти несподівано відрізали всі шляхи відступу з Миколаєва. Віктору Михайловичу, разом з іншими інженерами та старими робітниками, довелося висаджувати в повітря в доках і на стапелях недокінчені коробки кораблів.
В негоду, темної осінньої ночі відплив войовничо настроєний Тремихач із Миколаєва на рибальському сейнері [14] маючи на борту трьох озброєних стариків і двох дівчат. Він одводив од ворогів на буксирі своє дітище — майже готовий, але ще не викінчений надшвидкісний катер «Дельфін».
Цілу зиму і весну з пенсіонерами, колишніми заводськими майстрами, Віктор Михайлович закінчував своє судно, сховане біля рибокоптильні у плавнях. Тільки воно могло допомогти їм вирватися з полону.
Майже вся Україна й Крим були в руках окупантів, лише оточений з суші Севастополь не здавався ворогові. Ось до нього, річкою й морем, і вирішив пробитися Віктор Михайлович. Завдяки стальному суцільнозвареному корпусу, потужним двигунам і особливим газовідводам його катер міг розвивати швидкість, недоступну звичайним гвинтовим суднам.
Скільки тривожних нічних годин пережили старі, просковзуючи повз німецькі спостережні пости до моря!
Опівночі, майже на траверзі Євпаторії, вони натрапили на безпорадно дрейфуючу рибальську шлюпку з підвісним мотором. Вітром її розгойдувало і гнало на захід.
Обережно підійшовши до шлюпки і освітивши її, вони побачили двох непритомних чоловіків і дванадцятирічного хлопчика.
Змучений плаванням хлопчик сказав, що його звуть Вітя, що вони разом з батьком і дядьком хотіли добратися на моторці до Новоросійська, але в морі їх наздогнав літак, пробив із кулемета мотор, поранив у живіт і в груди батька, а дядькові пробив руку.
— З яких місць тікаєте? — запитав Тремихач.
— Із Севастополя. Ми жили за Артилерійською бухтою. Наш будинок розбила бомба.
— Як це із Севастополя? — недовірливо перепитай Тремихач.
— Чесне піонерське, — запевнив хлопчина. — Дядько свої папери й прилади не хотів лишити фашистам. Ось тут уся лабораторія, — і він показав на кілька ящиків на носі шлюпки, прикритих брезентом.
Перетягши поранених на катер, Віктор Михайлович з документів установив, що вони рідні брати: молодшого наукового працівника Севастопольської метеорологічної станції звали Федором Дементійовичем Калузьким, а старшого, зарослого білявою і щетинистою бородою, довготелесого інженера сімферопольської контори «Вибухпрому», — Миколою Дементійовичем.
Вітин батько весь час був непритомний, а його брат, після перев'язки та доброго ковтка вина, розплющив очі.
— Хто ви? — запитав він здивовано.
Тремихач назвав себе.
— В Севастополь не йдіть, — застеріг поранений. — Наші війська позавчора покинули місто.
— Куди ж тепер діватися? — сказав Тремихач. — Незабаром світанок. Севастополь був останньою надією…
— Біля мису Фіолент зручна печера… В ній навіть морські мисливці ховалися, — промовив Калузький. — Думаю, німці її ще не зайняли.
Взявши шлюпку на буксир, Тремихач повів катер до мису Фіолент. Здалека було видно Севастополь у вогні та його осиротілі, затягнуті димом бухти. Від споглядання цієї картини сльози застилали очі.
Втікачі цілий день стояли в сирій і напівтемній печері мису Фіолент. З боку Херсонеського маяка доносились розкотисті вибухи і часті постріли. Там ще тривали бої з моряками, які засіли на суші.
Почали радитися, куди ж вирушати далі. Пального було не більше як на три-чотири години. Про перехід на Кавказ нічого було й думати.
Новий знайомий — довгов'язий інженер Калузький — виявився дуже корисною людиною: він з'їздив і пішки сходив увесь Крим і знав його не гірше, як свій робочий стіл…
— Я б вам ось що порадив, — сказав він. — Тут стояти небезпечно: через день-два гітлерівці знайдуть нас. А на південному узбережжі багато печер. Цей район має багато підземних порожнин. Вода там — віртуозний архітектор. Років з двадцять тому ми з братом знайшли одну печеру. Коли ми проходили повз неї, обгинаючи навислі скелі, в нас і гадки не було, що там є прохід. Тільки дивна течія, якою несподівано віднесло шлюпку, примусила нас налягти на весла і підгребти під низько навислу над водою скелю. І тут, у напівтемряві, ми знайшли широку щілину. Шлюпка пройшла в неї вільно. Печера здалася нам схожою на парадний зал палацу гномів. Її склепіння, увішане люстрами з молодих бурульок сталактитів, і випуклості стін, химерно залиті вапняковими кристалічними напливами, були осяяні промінням денного світла, що пробивалося в якусь тріщину. А в глибині, де шумів водоспад, у фосфоричному тумані височіли колони — сталагмітові ідоли. Правда, під час землетрусу в тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році майже всі ці прикраси обсипались. Але печера лишилась такою самою. Вона суха і має щось на зразок антресоль — два кам'яні майданчики, що лежать один над одним широкими східцями. Туристи знають печери Біньбаш-коба і Суук-коба, а наша майже нікому не відома і тому може бути чудовим сховищем.
— У нас вибору нема, — сказав Тремихач товаришам. — Уночі підемо шукати печеру Калузького. Там же лісовий район, — може, з партизанами зв'яжемося.
Печера справді була такою, як її описав Микола Дементійович, але повітря в ній було трохи затхле, і подекуди зверху стікала вода.
Багато тижнів довелося витратити на те, щоб зробити в печері пристань і розширити щілину, через яку доходило денне світло.
Одужавши після поранення, Калузький разом з Вітею та дівчатами ходив у розвідку. Ночами вони за півмилі від печери приставали на шлюпці до берега, маскували своє суденце серед каміння і цілісінькі дні були в лісі, запасалися горіхами, жолудями, дикими грушами, виноградом і вишнями. Серед руїн розбитого бомбою санаторію вони знайшли деяке домашнє начиння: притягли в печеру чотири поламаних діжка, кілька обгорілих ковдр і матраців, два стільці, великий уламок дзеркала і багато різного посуду.