У відкритому морі
Шрифт:
Над морем стояла туманна мла. Вологий холод, здавалося, пробирався не тільки за комір сорочки, але й заповзав під шкіру, в кров. Щоб зігрітися і остаточно прогнати від себе сон, Чижеєв напружився, став у положення боксера і запрацював кулаками. Кумедні стрибки і безглузді рухи, які почав виробляти моторист, на рингу називалися боєм з тінню. Відбиваючись від когось незримого, Чижеєв тицькав кулаками в повітря, відхилявся, дрібно перебирав ногами, відскакував назад, наступав і тіснив примарного противника на ніс баркаса…
Важка дрімота все ще не покидала його. Він обполоснув обличчя забортною водою і потягнувся за анкерком, але, згадавши заборону боцмана, відвів руку.
Зітхнувши, Чижеєв підхопив повну пригорщу солоної води, ковтнув і скривився з огидою.
«Попоїсти б чого-небудь», подумав він і почав нишпорити по кишенях, сподіваючися знайти хоча б грудочку забутого цукру. Йому попадалися пружинки, ґудзики, нитки, шматки гумових трубок, огризки олівців та інші потрібні в матроському житті речі, але їстівного нічого не було.
Вітер проніс над морем якісь білясті тіні, імла почала поволі розвіюватися.
Несподівано Чижеєв уловив спершу невиразне бурчання моря, потім сильніший гул, хлюпання і вирування сколихнутої води.
«Що б це могло бути? — насторожившись, думав він. — Чи не підняти всіх по тривозі?.. Ні, підожду. Може, так хвиля хлюпає і снасть де-небудь гуде…»
Раптом за якихось два-три кабельтових, наче птах з розпростертими білими крилами, в голубому сяйві з імли вискочив швидкохідний катер, дивовижно схожий на сріблястотемного велетенського дельфіна з настовбурченим склоподібним спинним плавцем.
Розкидаючи воду на обидва боки, здіймаючи рої бризків, він з голосним фирканням і дивним свистом, схожим на гаряче дихання, промчав повз баркас і, як той привид, зник у тумані. Імла поглинула його.
Все це сталося так швидко, що Чижеєв подумав, чи не привиділось бува йому. Але блискуча піниста доріжка вдалині явно вказувала на те, що тут щойно промчалось швидкохідне судно.
Чижеєв прислухався, ждучи наближення катера, і не спішив будити товаришів. Він не хотів бути смішним. Хто повірить у появу дивного судна? Скажуть: «Задрімав на вахті». Не тривожив він друзів і ще через одне: шум катера і обриси невиразно нагадали йому щось дуже знайоме і близьке.
Напружуючи пам'ять, Чижеєв намагався згадати, коли йому доводилося бачити таке або подібне судно. Він перебрав усі бази, в які заходив крейсер, і вголос собі відповів: «Ні, не там! Де ж тоді?.. Де? Чи не перед війною? Ну звичайно…»
Перед його очима постав широкий Південний Буг. У сизому серпанку — місто Миколаїв. На березі — тоненька і струнка постать дівчини. Вітер роздуває її світле волосся. А по річці, розрізаючи воду, мчить у райдузі бризків на своїй «торпедо-байдарці» найкращий з-поміж людей — завзятий Тремихач. Його голова і плечі накриті целулоїдним ковпаком, схожим на горб або прозорий спайний плавець розлютованої морської тварини. Тільки «торпедо-байдарка» була менша, але вона мчала з таким же фирканням і свистом і так само розкидала воду на обидва боки.
У 1939 році Сеня з Восьмьоркіним ще тільки мріяли стати моряками.
Закінчивши фабзавуч, хлопці поїхали ближче до моря і поступили працювати на судноверф. Вони гадали, що коли почнуть будувати й ремонтувати кораблі, то швидко попадуть у кругосвітнє плавання. Але тижні минали за тижнями, а мандрівок по морях і океанах щось не видно було.
Чижеєв на верфі працював мотористом на підйомному крані, а Стьопа Восьмьоркін — підручним коваля. Нудьгуючи, вони вечорами виходили на крутий берег Південного Бугу і довго дивилися на зеленасту воду, що таємниче хлюпотіла.
І ось в один з вихідних днів хлопці побачили не схожу на інших дівчину. Вона з'явилася, мов амазонка, яка мчала по воді на дивовижному річковому коні.
З-за миска, торохкочучи підвісним мотором, вибіг швидкохідний спортивний катер, тягнучи на буксирі широку дошку. А на дошці, стоячи на весь зріст і тримаючи її на вуздечці, як коня, мчала серед піни і бризків дівчина. Вона була в темному блискучому купальному костюмі і в гумовій шапочці.
Скутер, зробивши півколо, зменшив хід. Дошка почала опускатися, сідати в піну. Дівчина легко стрибнула з неї і, зариваючися головою в воду, попливла навальним кролем.
Вона швидко наздогнала човен із заглушеним мотором, видряпалася на нього, скинула шапочку і стріпнула головою. І одразу над її плечима немов з'явилась хмарка: притиснуте шапочкою світле волосся дівчини розпушилося, і голова її стала подібна до пишної кульбаби.
Друзі так і ахнули. В той час вони ще не знали, що за непокірне волосся і гострий язичок цю дівчину прозвали Їжачком.
Чижеєв з Восьмьоркіним, забувши про солідність, яку вони весь час напускали на себе, кинулися щодуху до пристані.
Підбігши до сходні, вони побачили, що дівчина вже накинула на себе сарафан і зашнурувала парусинові туфлі. Захекані друзі з таким захопленим подивом розглядали її, що спортсменка мимоволі звернула на них увагу і, посміхаючись, сказала:
— Ух, які паровози прибігли!
— Пробачте, не паровози, а пасифіки. Так пас у Південній Америці називали, де ми в останньому плаванні були.
Але дівчина навіть поглядом не наділила свіжоспеченого «морського вовка». Вона попрощалася із своїми друзями зі скутера, легко збігла дерев'яним трапом і, розмахуючи сумочкою, пішла до парку.
Сеня Чижеєв вирішив негайно познайомитися з дівчиною. Він вихопив із кишені Восьмьоркінового піджака яскраву шовкову хусточку і помчав навздогін.
Це все він зробив так швидко, що здивований Восьмьоркін не встиг навіть зміркувати, чи бігти йому вслід за товаришем, чи лишатися на місці. А коли він надумав допомогти другові, його вже не було видно.
Чижеєв наздогнав дівчину в парку.
— Ви хусточку загубили…
Дівчина зміряла його чи то презирливим, чи то співчутливим поглядом.