Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Ґенерал Остафіїв – хоч і був російської служби, але під час неї числився українофілом і мазепинцем. Він не то, що багато інших із нас, уроженців України на російській службі, які весь час називали себе то "южанами", то "русскими Гасконцями", то "малоросами", які лише кохалися в українській пісні, їжі, звичаях та одягах, – але він був справжнім провідником українського культурництва і де ж уявіть собі – в російській воєнній Школі Юнаків у Чугуєві, де був професором і змінним старшиною. Він не тільки балакав поза службою по українськи, не тільки ходив у себе дома одягнений по українськи, не тільки гуртував коло себе земляків, не тільки був провідником українського хору, але й ризкував на прилюдні виступи та влаштовував у часи першої революції 1905 року, користаючи з паніки кермуючих кругів, Шевченківське свято в стінах Юнацької Школи,
Сам мало ініціятивний, ґенерал Остафіїв легко засвоював чужу ініціятиву і виконував рішучо, та ще заохочував постійно других словами: "Тільки робіть, робіть діти, а все буде гаразд". Де він тепер, цей молодий душею дідусь із сивим вусом? Я загубив його сліди, побачив його востаннє в 1919 р. коло Проскурова, коли він з мішком на плечах та крісом на рамені вів на пробій гурт старшин військової Технічної Школи, яку він щойно сформував, через "Пашківську Республику" до Любара вслід за відходячою туди українською армією. Незабаром прийшов командант Дорошенківців, Загродський, високий та масивний старшина, з голеним обличям, а з ним ще якісь два з того ж полку, – прийшов полковник Болбочан, комендант Республиканців, людина поважного вигляду, зі спокійною, трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою аля цар Микола II. Нарешті прийшов Натіїв з полковником Слівінським, тодішнім начальником ґенштабу. Натіїв, досить типовий грузин з різько кавказьким акцентом в російській мові, по українськи тоді він майже не балакав, хоч і намагався, а Слівінський рухливий, стрункий, невисокий старшина зі швидкою вимовою катеґоричними висловами, енерґійними жестами.
Зібралися майже усі; не пам'ятаю лишень, хто був від Слобожанців, здається, сотник Удовиченко, якого кремезну, широку постать так багато людей знало, що годі її тут змальовувати.
Коли вже всі зійшлися і позасідали, відчинилися двері і увійшло двох в одязі Січових Стрільців. Цей, що увійшов перший, витягнувся як на муштрі, вклонився коротким військовим поклоном та різко сказав: "Кланяюсь! Я Коновалець, командант Січових Стрільців, маю шану явитися!"
Тутки уперше довелося мені побачити команданта С. Стр., і тоді він зробив на мене вражіння таке, яке завжди справляли старшини німецької школи, тобто трохи перебільшена військова виправка.
Нараду відкрив, здається, Слівінський і далі він її провадив чи то Остафіїв. Нарада як військова нарада, тобто звіти командантів про матеріяльний та моральний стан частин, їх бажання, потім інформаційна промова начальства, дуже невеличкі дебати і кінець-кінцем наказ.
Усі промови командантів, крім команданта С. Стрільців, майже однакові: заосмотрення ще не впорядковане, людей не дуже багато, до повного складу далеко, але настрої добрі – бажано би ще дати час на формування та налагодження служби; Січові Стрільці, по словах їх команданта, в цілковитім поготівлі і всього мають досить.
Від головної команди виступив перший ґенерал Остафїїв, який доказував, що того, що ми маємо, то досить, бо навіть і три літаки є, та що сила війська нашого не в його кількости, але в завзятті і тільки праці треба. Далі Слівінський з'ясував, що наш виступ і участь у дальшому поході та боях конче потрібні, головно з політичних причин і тому скоро буде наказ вирушити, який мусить бути виконаний.
Наприкінці наради завітав до нас і Жуківський, який вказав на необхідність дисципліни у війську, а головно на необхідність демократизації цілого складу Запорожців, до яких, по його відомостям, увійшло таки чимало соціяльно неозначеного, а то й контрреволюційного елементу, який треба або виключити, або взяти в руки, але все це повиннося робити вже під час походу, бо час не жде і ми мусимо відвоювати Україну, тільки при допомозі німців, але не німецькими руками.
Цим кінчилася наша нарада, в якій зразу виявився поділ у поглядах щодо поготівля у команді Запорожців та С. Стрільців, а також побоювання уряду за соціяльний склад війська. Чи ці побоювання мали оправдання, побачимо далі.
За весь час нашого перебування у Києві в цей період перерви в бойових акціях, який трівав майже тиждень, не можна було помітити назовні порядкування німців. У них війська якось не було видко на вулицях Києва і тільки час до часу переходили під барабан та з трубами їхні невеличкі відділи у півсотню, або сотню, з двома скорострілами. Досить часто таки проїздив я зі своїх касарень у Кадетському Гаю до Липок у Ґенеральний штаб, у Секретаріят та по ріжних особах і під час цих переїздів став я уважнійше приглядатися до цих німецьких невеличких відділів. Яке ж було моє здивовання, коли я спостеріг, що увесь час ходять по ріжних вулицях Києва тільки два відділи, один у півсотні, а другий у сотню, обидва з двома скорострілами. В одному з них попереду їхав старшина на сірому коні, а в другій чвірні кидався у вічи рудий вояк і в другому рябий, а в скорострільній колісниці були два таки дуже типові коні, один висловухий, другий вкудовжений – соловий. Щоби перевірити мої спостереження, поїхав я за одним відділом, що йшов зі мною по шляху. Дійсно, цей відділ зайшов на подвір'я, перестояв декілька хвилин, вояки викурили цигарки і відділ знову рушив, але звернув майже у протилежний бік. Чому ж це так? А зрозуміло! Німці мають замало війська у Києві і тим способом роблять на громадян вражіння значної сили, бо ходять ріжними вулицями, щоби їх всюди бачили.
На цей же час припала зустріч Гордієнківців з кватирієрами Синьожупанців та Сірожупанців.
Про формування цих двох дивізій, першої в Німеччині, а другої в Австро-Угорщині, ходили чутки межи Гордієнківцями ще перед прибуттям до Києва.
Це формування було вже на фронті світової війни темою для обговорення, чи така акція є добра чи ні; чи зручно є формувати війська для Республиканської України за допомогою монархістичних держав. Треба зазначити, що ці формування в уяві Гордієнківців були чимось від'ємним в оцінці діяльности Центральної Ради, бо, мовляв, ці війська не пережили революції та відсталі від її поступу. Звичайно, тепер, коли ми вже знаємо, що подув революції пройшов тоді в 1917 році не лише за дроти німецько-австрійських таборів для полонених, а і в ці військові формації бувшої російської армії, які були на французькому фронті, то таке побоювання здається дивним, але тоді воно нас дуже непокоїло.
Отже, коли одного дня в помешканнях, в яких були розташовані Гордієнківці, з'явилися стрункі вояцькі постаті в гарно пошитих синіх та сірих жупанах, у сірих смушкових шапках з кольоровими верхами, то наші їх обступили зі всіх боків, та стали розбалакувати та розпитувати. Хоч і як не довгі були ці розмови, але ясною стала зараз ця ріжниця в успосіблені "Синіх" й "Сірих". Сині козаки гаряче балакали про ріжні політичні справи, казали нам, що в них молодший командний склад призначений із тих старшин, які мають цілковите довір'я козацтва, що настрої в їх частинах досить революційні, що Центральна Рада та її неповні соціяльні реформи є для "Синіх" мінімум і т. д.
Той єдиний "синій" старшина, з яким мені довелося балакати, був досить таки "червоний" по своїх поглядах, тримався по товариському зі своїми козаками, та нарікав на надто реакційні настрої вищої команди. Шкода, що не пам'ятаю, з якого полку "Синіх" були кватирієри, здається, чи не з 3-го. Сірі більше нагадували "муштрованого" вояка передреволюційних часів. Дивно, але нав'язувалась анальоґія між козаком Сірої Дивізії та стрільцем з Січового Стрілецтва. Та же сама мертвяча австрійська муштра, якась забитість і безкритичність. Знову скажу, що бачили ми лише гурток людей зі складу цих двох дивізій, але все ж таки були нам близчі "Сині" своєю більше свідомою, більше демократичною дисципліною.
Ці відвідини і ці балачки знову викликали між Гордієнківцями всякі розмови та обговорювання. Дарма, що й самі Гордієнківці, як далі ми побачимо, були вже не ті виразно ліві революційні боєвики, бо побачення з "Синіми" та "Сірими" було вже після доповнення полку, та все ж висновки цих розмов були майже такі, як і раніше, а саме: погано, що довелося формувати частини за допомогою монархістичних держав, але що ж робити, коли, ані демократична, ані соціялістична Росія не дозволила на українські військові формування і доводилося нам формуватись самочинно, а в той час та же революційна Росія дозволила формуватись польському корпусові Довбур-Мусніцького, хоча в нього старшинський та вояцький склад був далеко недемократичний.