Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася балакати страшенною мішаниною.
Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не розуміли звернень до них по російськи.
Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберґ вичитував своїм підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував бунчужному впорядкувати школу мови. А на другий ранок Гордієнківці трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т. д.
Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий
Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку, значиться, 3 сотень і відділу скорострілів. Вони були настільки неподібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть злятися в одну цілість.
Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнкінців не тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному воякові, а тому, що тим приблизно з'ясовується порядок формування тодішних частин взагалі. І я думаю, що він подібний майже у всіх частинах, бо всюди вступали тоді ріжноманітні елементи з ріжними гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне середовище. Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили до Гордієнківського полку, являлося у нас ще чимало інших, які, познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, не скажу, шо в Богданівцях, чи Січовиках, бо там добір був трохи інакший, навіть складніший чим у нас, бо перші були шовіністично бойовими, а другі тяжким для революційно успосіблених елементів осередком. Надто яркий шовінізм відштуркував тоді поступові елементи, а незрозуміла суха дисципліна австрійського зразку просто лякала.
Як би то не було, але це явище – певного підбору, спричинилося не лише до дуже ріжних психічних та соціяльних властивостей частин, але й стало підвалиною та перводжерелом початків "отаманії", що так буйно розцвіла пізніше. Команданти, утворюючи певні психози в своїх частинах, мимоволі самі їм підпадали, призвичаювалися, числилися тільки зі своїми частинами, а звідси вже не дуже далеко до свавілля, бунтарства, некарности, навіть самодурства, тих властивостей "отаманії".
Яка ріжна психіка утворювалась у командного складу та людей під впливом нових факторів, нового середовища, може яскраво вказати приклад спроби призначення до полків "регулярних" командантів, яких задумували провести певні чинники, чи то з військового Секретаріяту, чи то зі штабу Натіїва.
Смішно звучить під пером кадрового полковника ґенштабу з 12 річним передвоєнним і 15 річним передреволюційним стажем назва "регулярний командант" у порівнянні до інших, які, може, були і з меншим стажем і, напевно, з меншою військовою фаховою освітою, але більшість кадрових не пройшла "революціонізовання" цього "революційного зіпсуття мозків", по барвистому виразі команданта III. Сибірського Корпусу, а тому думала цілком іншими катеґоріями, чим ті, які "дерзнули" на "неофіцерське поведення", робили всьо самостійно впоперек наказам команди і були слухняні тільки наказам своєї ідеї, значиться тих, які ризкнули творити нове право – нову дисціпліну.
Одного дня в той період, коли мене хотів секретар Жуківський бачити на посаді начальника штабу дивізії, явився в мене якийсь моїх років старшина, бувший командант одного з кінних російських полків, з приказом від отамана Натіїва приняти від мене Гордієнківський полк.
Повів я його показувати своє господарство. Оглянув коней, вози – все нічого. Увійшли ми в помешкання – нове начальство трохи покрутило носом з приводу того, що не можна відріжнити старшин від козаків, а козаків від старшин – що ніхто при нашому вході не кричав диким голосом "встать смірно" та не підходив з вивченою фразою "о благополучії", хоч вартові були негайно коло мене на випадок наказу.
Невдоволення трохи минуло, коли на мій приказ сотні озброїлись та виладнались так швидко, як не завжди бувало і в "регулярних" частинах. Але дальше ще більше непорозумінь. Запитали мене про булавну канцелярію та відділ писарів. Біда – забув, що вони перш всього. Ось не вдається! Що ж ми за полк, коли не мав нічого такого полкового крім "ґросбухів" грошевих та матеріяльних звітів, які негайно притягнув наш милий господар, старшина воєнного часу Корніяш. У книжках записано все майно полку до шматка, всі гроші до сотика.
А крім того, лише полеві книжки, в яких були всі розпорядження і накази полку, але ніяких друкарських машинок, шапірографів і т. д.. Словом, усього того, що в час боїв буяло кудись далеко від частин, з'являючись тільки на нічліг і відбираючи останні хвилинки спочинку команді полку, зокрема після бойової праці. Як же так, що це за полк без "табелі термінових і безтермінових донесень", друкованих по числі сотень, приказів і т. д.. Та ми все ж таки якось проістнували без всяких оцих причандалів аж до травня, хоч на два місяці і розлучилися зі своєю господарською частиною, яка, як і всяка порядна господарська частина всякої порядної кінноти, відстала. Більше того, на перегляді в травні – перегляді з наказу гетьмана Скоропадського, якому полк не присягнув і тому хотіли довести, що ми "банда", все знайдено в блискучому порядку.
Дальше було ще більше непорозумінь. Нове начальство спитало про "трубачей" (орхестру), яких не було в полку і яких пляном формування не передбачено. Був лише полковий сурмач, що крім військових сигналів нічого не знав. Здивовання...
Ще більше здивовання, просто жах, коли запитали про "штандарт" (полковий прапор у російській кінноті). Нема! Був один, як виходили з Осиповщини, докладав стурбовано Корніяш, з портретом Шевченка, його ще в 24 Туркестанському на Шевченківське Свято зробили, з ним і походом до Києва йшли, але матерія була дуже погана, посіклася і потріпалася, так що Корніяш, аби зберегти портрет, вирізав його і сховав, а матерія пішла на жовто-блакитні шнурки для новоприбувших...
Після цього новий командант сказав, що він раніше, чим приняти полк, мусить зголоситись у Натіїва – та тільки ми його й бачили.
Дійсно, як приняти полк без прапору, коли російські правила казали, що коли знищено ввесь полк, а залишився прапор, то полк живий, а нема прапору – то нема полку. Тому обережні команданти перед боєм висилали "прапор" кудись подалі взад аж до обозу другого порядку, а ми, бідолашні, не мали тоді такої розкоші, як обоз другого порядку.
Цікаво, що, здається, ні один із наших полків, крім Богданівців, аж до 1920. року, до часів інтерновання, не мав прапору, який відповідав би знамені "штандарта".
Тут несвідомо робили своє атавізми, бо наші старі козацькі полки таких прапорів, здається, не мали, крім "жалованих чужими королями та царями", а це "пожаловання" завжди неминуче сходилося з ментами занепаду війська.
Такий же випадок повторився і у Дорошенківців, де теж хотіли дати нового команданта, який також не зміг переняти полку.
Щоби остаточно змалювати усі перипетії формування, доведеться спинитись дещо над питанням матеріяльного заосмотрення. Здавалось би, що в Києві в 1918 році це питання не могло би викликати непорозуміння. Київ був базою Південно-Західного фронту, що числив щось понад мільйон війська, отже, його склади легко мусіли би забезпечити неповні десятки тисяч українського війська, але мимо того, що ці склади були дещо пограбовані, завідуючі ними, що залишилися, не поспішали реєструватись в української та німецької влади. Українська військова влада була лишень у стані формування. Німці взяли тільки під охорону, що могли, як от Дарницькі склади, та із взятого під охорону нічого не хотіли давати до реєстрації майна, так що довелося після довгих даремних прохань по всяких інстанціях просто вислати розвідки по Києві та околиці, щоби добути те, чого бракувало, головно шаблі, кінний наряд та вози.