Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Нарешті далеко після полудня вирушив наш ешелон в напрямку на Яготин.
Розраховуючи на всілякі можливости, наказав я крім звичайного заосмотрення вагонів узяти з собою ще й ті кладки (сходи), по яких виводять з возів коней. Я був певний, що їх не дістану на малих стаціях, а може й просто в полі вивантажитись доведеться.
На ранок другого дня дігнали ми ешелони (їх було два) Богданівців, які спинилися коло моста на Трубайлі (що був зірваний, а не Супойський), який швидко направляв якийсь залізничий майстер українець, якому допомагали Богданівці.
До річи, ще перед нашим від'їздом з Дарниці, де зібрались Республиканці та штаб дивізії,
Сотник Епов дійсно "потрудились" та явився у полку в мент вантаження і зразу став у опозицію проти всього, що було в полку. Зрозуміло, що я підчеркнув отаманові Натіїву повну неможливість передати командування українським полком якомусь добродієві, що сам себе призначив на команданта "Полтавських партизанів" і поводився щодо України і української революції більш чим дивно. Тоді отаман Натіїв вирішив: "якщо це мене не ображає", підпорядкувати мене командантові Богданівців, але дав мені листовну повновласть перебрати командування авангардом, як це я знайду потрібним.
Отже, знову проблиснув принціп кондотієрсько-отаманський: числилися не зі справою, а з особами приємними з тих чи інших міркувань і навпаки.
Отже, спинивши свій ешелон в хвості двох Богданівських потягів, вийшов я з воза та пішов зголоситись.
Отамана Олексу Шаповала зустрів я коло моста, який безпосередньо кермував направкою цього моста, заохочуючи до праці так своїх козаків, як і селян, яких зібрано з околичних сіл.
У той мент, коли я підходив, частувалась горівкою чергова зміна робітників. Горівку цю видавав завідуючий Дарницьким складом нашим частинам за поквітуванням і дехто з командантів не вдержався від спокуси приняти цей "данайський подарунок", який дуже шкодив тим, хто його приняв, спричинивши чимало від'ємних випадків і мимохіть був причиною смерти Шемета – брата відомого Сергія Шемета, який, як мені казали, застрілився, побачивши, як козаки приправляли свою гульню "російською культурою" – сороміцькими піснями та добірною лайкою...
Отаман Шаповал переказав мені, що тимчасом тяжких завдань не передбачається і просив мене, щоб вивантажити декілька їздців та вислати їх вперед на Яготин, так для підтримки зв'язку з німцями, як і для охорони цієї стації, і це я негайно виконав.
Далі в свойому викладі подам деякі дати, але прошу шановних читачів ставитись до цих дат як до не дуже то точних, даруючи помилки, що відбігають на день, два дні, а може й більше, бо записки з цього часу відібрала мені гетьманська влада та й досі не повернула. Згадана влада забрала до архівів усі полкові документи, а потім цей "архів" та інші йому подібні у кращому разі пішли як не на цигарки, то просто були знищені.
Тому довелося встановлювати дати громадою залишившихся в живих Гордієнківців 1917-18 р., а небагато їх лишилося, усього 10-12. Вдалося встановити певно лише деякі дати, а решту приблизно. Це зробили ми в 1921 році у Каліші, коли писались вже ці спогади. Воно може й дивним здаватись, як не вдержалися у пам'яти 12 людей дати крівавих подій, але мимо того, що всі ці 12 людей пережили тяжкий тиф і жахи нашої боротьби, треба взяти під увагу і те, в яких обставинах зафіксовуватись могли у пам'яти ці дати.
Це ж не було тоді днів і ночей, не було діб, а було безпереривне, то вічне тремтіння в неопалених возах, то марші цілими добами в день і в ночі з харчованням та пересідлюванням коней в перерві маршу, і спанням-забуттям, повним примарних химерних снів, які важко було відріжнити від такої ж калєйдоскопічно-химерної дійсности.
Я сам, досить таки загартований страшними перевтомами світової війни, пам'ятаю, як куняв я у сідлі й, прокинувшись від товчка нерівної ходи стомленого коня, не міг відріжнити кінця сну від початку дійсности.
І врізалися вогневими рисами в свідомість, записалися десь в глибині пам'яти події, тим міцніше, чим більше вони хвилювали. Врізались часто дрібні, але такі важливі тоді для самого життя людини, для цілости полку, – факти, дрібниці, але календарна дата – це вже справа холодного думання, нотатки спокійних нервів. Пам'ятаю дрібні риси, випадкові обличя та часом і болюче тямлю, але за дати прошу вибачити, якщо вони будуть в дечому помилкові.
Щоб фактом з'ясувати наш тодішній фізичний та моральний стан, досить сказати, що змінити сорочки на чисті, в період від 11. березня і до 22. травня, пощастило двічи – в Полтаві та Лозовій; там же пощастило перевести боротьбу з внутрішніми ворогами – "білогвардійською піхотою" та "червоною кіннотою", від яких свербіло тіло.
Наша "господарська частина" в ешелоні відстала від нас 14. березня, дігнала 6. квітня, знову відстала та дігнала щойно в кінці травня.
Стички з ворогом в період з 16. березня до 19. травня ми не мали лише два рази на періоди по два, три дні. А коли не мали, то мусили держати поготівля проти наших "спільників", з якими відносини були не дуже то добрі.
Цілий 12. та початок 13. березня простояли ми перед мостом так, що я вже хотів вивантажувати свою кінноту, але врешті міст направили, і потяги рушили на Яготин один по одному. Але в Яготині нова затримка: на вимогу німців пропускається ешелони, на які сідають німецькі роверисти, що мали піддержати німецьку кінноту; але це не Європа, а весняні українські шляхи, по яких не ровер везе людину, а якраз навпаки...
Під час тієї затримки Богданівці наводили порядок довкруги Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все більше пригадувалися ріжні роз'яснення Секретаріяту Внутрішніх і Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина розв'язувала не все в демократичний спосіб.
Цікаво, що німецький командант Яготина до всіх таких карних акцій залюбки притягав наші частини і звернувся був до мене, але я відхилився від тієї акції, покликавшись на те, що, мовляв, ми тільки бойова частина і кожної хвилини, як кіннота, можемо бути покликані на фронт.