Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні, були це, здається, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би повернення українських військ, – але без німців і без правих реформ, які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.
Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний,
Незабаром прийшло повідомлення і від ад'ютанта Богданівців про те, що командант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави, а то й до Лубен у місяць не доїдемо.
Отже, краще виконати й тут обов'язок доброї кінноти та "гнати ворога аж до знищення", числячись не з його кількістю, але з його настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен, полк відійшов далі на схід.
Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з технікою, є погано, бо "наб'ють" (відпарять) коней.
Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.
Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та виказалась посвідками зі "старорежімними" ще печатками старости і доповіла, що вони їдуть: "шукати української федеративної (sic) влади", бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть відшукати цю "українську владу" та просити її, щоб вона вигнала "москалів із Полтави" та поставила там "українську козацьку залогу", бо, мовляв, за багато вже тих "салдатів", яких досить і за старого режиму було.
Як собі уявляє делегація цю нову "залогу", годі було вияснити, аж поки на другому возі не доїхав учитель з того ж села, що задержався був у Лубнах і який пояснив, що село дуже невдоволене російською залогою у Полтаві, що веде реквізіції та взагалі надуживає своїм становищем збройної сили.
Цей же інтелігентний українець доповів, що під Лубнами російські війська стоять в ешелонах, які розміщено за Сулою коло перестанку Солониця, а на стації Лубни є панцирник і то лише у день, що населенню Лубен загрожує репресіями, а то може і повним погромом з боку москалів бо, мовляв, громадяни дуже необережно виявили радість з приводу їх відвороту.
Треба, отже, поспішати, бо хоч сили були дуже нерівні, але те, що ворог держиться за річкою, явно доводить, що у него з настроями дуже не гаразд.
Щоби читач міг краще розібратись у подіях, пригадаю, що наш "полк" мав 3 сотні та зачаток четвертої, раптом 210 шабель, до того 4 скоростріли "Кольта" та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразку.
Відправивши делегацію з захворівшим гайдамакою та листовним донесенням про приняте рішення, негайно зібралися ми і вже в темряві рушили в дальшу дорогу. Добре ще, що йшли ми широким шляхом та що від полуночі засвітив місяць, "козацьке сонечко", а то було б більше всіляких клопотів, чим було; в одному місці застрягла в замерзлій зверху грязюці гарматка, так що запряжені муштрові коні ледви витягли, в другому перекинувся в глибокій баюрі віз і загуло за кіньми, декілька гайдамаків поковзнувшись на зрадницьких похилинах шляху таких нібито певних, але ковзьких, бо розмоклих; та, на щастя, тільки один з упавших побився так, що довелося покласти його на віз.
Такі погані жарти з нашими грунтовими дорогами у весняну пору.
От чому довелося ще о півночі дати малий відпочинок, бо ж і холодно було, зябко, вохко та туманно.
Села при шляху вже мали, очевидячки, певний досвід від тієї навали, що вже раз прокотилася попри них, від филі дезертирів і окремих відділів та військ із громадянської війни, бо цим шляхом перевалювались через Україну Донські частини та "Добрармейчики", пересуваючись на південний схід. Хати на першу вимогу швидко відчинялися, а господарі зараз же попереджували, що вони самі все дадуть, хай лишень ніхто нічого не бере й дуже дивувалися нашим скромним вимогам. Мене це дуже дивувало, чому по хатах не бачу молодих жінок. Та згодом виявилось із розмов, що вони по першім алярмі ховаються, бо "війна війною": хто знає, що за люди прийшли; а що як черкеси?...
Весь час 3. сотня мужно держала службу на стежах, але, проїхавши до неї під час відпочинку опівночі, довелося провірити, що там люди вже до решти поморені, лише Епов та барон Штакельберґ були мов із заліза. Перший настоював, щоби сотня ще далі була на стежах, але другий згоджувався, що необхідна зміна.
Трохи відпочавши та розтерши коням ноги і спини, рушили ми далі і перед самим досвітком опинилися в хуторах, що розкинені між шляхом і залізницею, трохи на схід від стації Лазорки, останньої перед Лубнами.
Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи. Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши пішу варту.
Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця команданта покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано ґрупу моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з "Революційного Комуністичного Куріня", бо "надоїло воювати". Вони щиро переказали, що большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни наклали контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це було 18. березня (дата досить певна).
Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю "демобілізацію", як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.
Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю, та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і стрільне, прорізуючи повітря – пролетіло десь високо над хуторами та бухнуло далеко на ріллі.
Друга сотня швидко рушила вперед, а надігнавший гайдамака доповів, що сотник Андрієвський вирішив атакувати панцирник, якого дим від сотні видко, та просить підтримати атаку гарматами. Нічого собі рішучість!
Наказ гарматам заняти позицію, а сотникові Андрієвському порада не дуже ризикувати.
Та до бою не дійшло. Панцирник, пустивши ще декілька стрілів невідомо по кім, бо ні одного не спрямував на нас, подався скоренько до Лубен.
Очевидячки, його вислано на розвідку, а їхати вперед не дуже то хотілося, то він стріляв, як то у світовій війні називалося, "на реляцію", щоби мати право щось вигадати про розвідку.
Цей випадок ще більше переконав нас, що треба поспішати, щоби використати "отступательні" настрої, які були наочні у ворога.