Урізька готика
Шрифт:
Подаючи вечерю, Леонтій намагався не дивитись на пана Болеслава, але так часто й голосно зітхав, що ключниці це набридло і вона аж штурхнула його під бік. Добре знала, що дворецький, як баба-пльоткарка, не годен втримати язик за зубами. Уже встиг ляпнути щось кухарці, бо чого вона відмовилася накривати на стіл. Самій панні Емілії тиснуло серце від післяобіду, і тиша весь вечір підпирала стіни знадвору і зсередини. Пан Болеслав сховався у собі й понуро ковзав видельцем по підливці. Зарідка вийшла. Сталапала [241] Каролька, як для пса. Треба буде її висварити. Пан дідич занадто делікатний з прислугою.
241
недбало приготувала
У такі вечори Емілії ставало по-справжньому страшно і тоді вони з Леонтієм сідали грати в карти. Спершу вона ненавиділа сю диявольську забаву, довго противилась, та коли пані графиня спродала маєток і лишила вірну ключницю разом з усім непотребом, то Емілія вирішила собі
242
єпископ
243
думку
Панна Емілія стрепенулася. Господар відсунув від себе таріль, на якому лишилось більше половини страви, і тихо мовив: «Дякую». Не раз то були єдині слова за весь день. Жіноче серце Емілії не могло того витримувати. Уста її затремтіли. Що буде з ним далі? Невідомо, яка то хвороба. Не сухоти [244] , ні. Сухоти викликають рум’янці від гарячки. Мусив пережити щось страшне, може, нещасливе кохання. Але тоді носив би при собі портрет. Однак, не мав ні світлин, ні жодних інших сувенірів. Носив на шиї простий золотий хрест. Не чоловік, а загадка. І видно по всьому, що забере він її з собою на той світ. Такий молодий… Пані графиня була в’їдлива, прикра [245] , ніколи не можна було вгадати, що вона хоче. А пан Болеслав хотів лиш, аби дотримувалися порядку, що мав стати основою його побуту. Незамикані двері вночі, досить нафти й свічок під рукою, тепло в покої, і щоб слуги не спали. Спершу не йшлося про те, щоб панна Емілія не спала по ночах. Але як вона могла допустити, щоб Леонтій не спав сам. Міг заснути, міг дочасно засунути шубер [246] ,та, й зрештою, вона могла пропустити щось цікаве… Ключниця любила поспати вдень дві-три години, однак за пані графині їй се рідко вдавалось. Тепер могла собі се дозволити. Та й нічні чування ставили її вище над іншими. Леонтій так само втішився, бо на двох ділилась відповідальність. Своїх духів він не боявся, тільки чужих. Зі своїми він намагався жити в мирі: не чіпайте мене, і я вас не буду чіпати. Хто може знати, що робиться з душею-покутницею після смерті. За дрібні гріхи не ходять по ночах і не розкидають речі. Таке було раз після Святої вечері — цілий встид. Пани свої й чужі, поснули пізно, а слуги ще пізніше. Під ранок побудилися, а по дому ніби буря пролетіла. Усе розкидане, перевернуте. Нечувана річ! Звернули би усе на слуг, та між гостей знайшовся дуже поважний пан-судія. Він добре роздивився довкола, і показав на розп’яття, перевернуте, прости, Господи, догори ногами: «То і се, по-вашому, слуги зробили?» Бо панове були більше стурбовані тим, аби позбирати свої клейноти [247] . Після цього усі остовпіли й дехто почав плакати. «Матко Боска Ченстоховська!» — зойкнула пані графиня.
244
туберкульоз
245
набридлива
246
заслінка в печі
247
дорогоцінності
«А чи щось пропало у шановного панства?» — поцікавився пан Жигмунт.
«Нічого, все є!»
«Ну, тоді пшепрашам [248] , то є справа не людських рук, а самі знаєте чия!»
Після того гості роз’їхались, а пані графиня все бідкалась, чому се трапилось тоді, коли в неї були гості. Леонтій хотів сказати, що хтось з гостей тому не сподобався, але не посмів. Графиня пожурилась два дні, а потім спитала, яких засобів уживають у сій місцевості проти злих духів
248
перепрошую, вибачайте
«Але ж, ясновельможна, — зауважив Леонтій, — тутешній люд ходить до церкви, а не до костелу. Правда, се теж віра християнська…»
«Отож-бо! — аж тупнула ногою графиня. — Кажи, що треба робити! І роби вже!»
«Та я не звідси, ясновельможна. Ліпше покликати кухарку. Вона з цього села.»
Покликали кухарку Карольку. Та спершу казала, що нічого не знає, але діставши від пані ринського [249] , почала рахувати на пальцях:
«Можуть бути різні причини: духи померлих, духи утоплеників, або опирі…»
249
грошова одиниця за Австрії
«Опирі? Се ті, що п’ють кров?»
«Їм все одно, найясніша пані, аби лиш пімститись. Можуть потяти чоловіка, випивши його кров, а можуть задусити. Або пошесть напустити. Помагає від них хіба пшениця, дванадцять раз свячена, і свячений мак під порогом. Правда, мак не завше помагає. Опира треба спалити на терновім огні, а серце пробити дубовим колом. Перше так все робили, нині не чула-м…»
«Фе, — скривилась пані графиня. — То, певно, не опирі.»
«Може, бути, найясніша пані. Одначе, якби хтось з пані гостей собі пожартував і закликав опирів на вечерю…»
«Геть мені з очей, дурепо!» — заверещала графиня й під великим секретом післала Леонтія до отця Антонія. Мабуть, їй встидно було довіритись у такій справі ксьондзові, бо позаминулої неділі в неї викликали духів, крутячи столом. Панська забава така. Зачинились вони з отцем Антонієм і довго про щось говорили. А про що — Леонтій не дізнався. Досить того, що на все скінчилось добре. Духи, а то були, звісно, духи, а не опирі, як казала дурна Королька, потішена ринським, заховували [250] себе тихо. Може, справді не вподобали собі когось із гостей. Тільки кого? Що діялося перед тим, як з’явився тут Леонтій, він не міг довідатися. Інші слуги були молоді і їх цікавили лише скарби. Кожен дурень, дивлячись на старий дім, думає, що у пивниці десь сховано золото. Бо не знає, як колись шляхта пускала гроші на вітер грою в карти, і не те, що гроші, а й цілі маєтки. Може, за то має покуту. Дякувати Богу, тепер інші часи. Пан Болеслав книжки читає, на війні воював. Шкода, що в господарці нічого не тямить. Пан управитель одно каже: дешево усе йде — і збіжжя, й молоко. Може, бреше. Але не є так уже зле. Майже, як при пані графині. Тільки день перемінився на ніч. Як тільки управитель починав говорити щось про справи, новий дідич робив перестрашені очі. Видно, його не цікавило, що діється в стайнях, чи лісі. Усі гроші, крім доконечних витрат, йшли до банку, і по їхній цифрі пан Болеслав судив, як йдуть справи у маєтку.
250
поводили
Пан управитель мешкав у Винниках, і приходив сюди щодень. Був з місцевої ходачкової шляхти, що воліла триматися якнайдалі від бідної родини, як тільки досягала вищого становища. Могла пані графиня спитати його про урізьких духів, а не якоїсь німравої [251] кухарки, бо пан управитель хвалився давністю свого роду, що від віків мешкав у селі. Та менше з тим. Леонтій сам був у війську і розумів, що новий дідич мусив пережити щось страшне, раз марніє з кожним днем і не може спати вночі. Найгірше було, коли він ставав час від часу сновидою і ходив по селі, ризикуючи власним життям. Тоді Леонтій йшов за ним слідом, беручи з собою бука, а в кишеню клав 12 раз свячену пшеницю. Нікому про се не розповідав, бо то був би встид для них обох. Попри все, життя тепер не видавалося дворецькому нудним: у ньому прокинувся азарт мисливця.
251
людина, яка не вміє зв’язно висловити думку
Леонтій єдиний знав, що пан Болеслав не винен у смерті вчителя, бо видів на власні очі, як обидва сиділи на ґанку школи, а потім дідич пішов додому. А Леонтій за ним. Що далі було — невідомо. Може, опир потяв, може, сарака [252] , сам настромився на патик. Та хіба Леонтій міг признатися, що ходить за паном дідичем назирці? Хіба що під тортурами шепнув би на вухо судії.
Може, вчителя забили ті два пташки, що хтіли увидітися з паном? Звісно, Леонтій сховав їхні картки і нікому не показав. Не виглядали на таких, щоб їх пустити, не того сорту. І лишився б Леонтій при своїй опінії, якби пан Болеслав не спитав, коли дворецький проводив його до кабінету, несучи запалену свічку:
252
бідолаха
— Щось сталося, Леонтію?
Слуга аж остовпів від несподіванки й випалив те, що було на язиці й на умі:
— Та вчитель вмер, прошу пана.
— Який вчитель?
— У нас, прошу пана, один вчитель у школі. Пан Гнат.
— А що з ним таке?
— Йшов уночі, впав і скалічився на смерть.
— Ага, — мовив пан Болеслав таким тоном, ніби в Урожі кожен день хтось вмирає у такий незвичайний спосіб. — А як тепер діти будуть без вчителя?
— Нового пришлють, прошу пана.