Урізька готика
Шрифт:
— Ага, і не раз! — і Влодко більше не мовив ні слова, заснув, як мале дитя.
Юліан натомість передумав спати.
…Отець Антоній чувся винним. Двері його дому на ніч замикались, а слуга міцно спав, або міг відворкнути [230] , як хтось приходив невчасно. Гарась був хитрий: завше міг викрутитися. Якби його воля, то заборонив би єгомостю правити в церкві, коли зимно, або дощ. Скільки людей могло би поговорити з отцем Антонієм, якби не оті замкнені двері!.. Нагла, без сповіді, смерть вчителя дуже засмутила єгомостя. Десь бідна душа блукає сама, налякана, розгублена, бо ніхто не знає, як на тім світі: чи там відразу чекає родина, а чи треба її ще шукати. Вина отця Антонія полягала в тому, що він не приходив до людей сам, до тих людей, котрі найбільше потребували його помочі. А треба було. Інші священики з
230
грубо відповісти
Отець Антоній зітхнув. Часом почувався ніби у клітці. Старість — прикра. Вчить чоловіка ощадити сили. Потрясся на візку до Монастирця й назад, і вже змучився. І їздив дармо. Пробував відкрити серце іншому, а того більше обходило [231] , чи добре поскладані вулики в шопі [232] . Не чекав на нього, не міг збагнути, що в отця Антонія на душі не так погідно, як би мало бути, що той переживав, бо нічого не зробив, аби людям в Урожі стало ліпше. І була ще й давня історія, яка тридцять років не давала спокою отцю Антонію. Через неї він змінився, оточив себе муром, однак не міг повернути з того світу єдину людину, котра відповіла б на його питання: отця Якова, котрий мав чудовий дар — видіти минуле й майбутнє.
231
турбувало
232
комірка, приставлена до хати
…Отець-настоятель Святоонуфріївського монастиря вчився з отцем Антонієм колись у семінарії. Він співчував удівцеві, чия хата після смерті жінки стала пусткою і мала бути такою довіку. Заледве тридцятип’ятилітній священик пожалкував, що не присвятив себе з молодих літ Богові, бо душа його завжди тягнулась до чернецтва. Любив загороджені подвір’я монастирів, що потопали у квітах, тихі голоси ченців, гук дзвонів, надранішні молитви за людей, котрі ще спали і були беззахисні супроти сил зла. Отець Антоній жив там два місяці й чувся, як у раю в чистенькій келії з вікном на гори. Перед тим був близький до нервового зриву: така прірва самотності відкривалась під його ногами. Ні родини, ні близьких людей. Пережив не лише смерть батьків і дружини, але й страшну холеру, яка чомусь його пощадила. Ліпше вмерти, ніж згадувати сині спухлі трупи, що їх доводилось ховати кожний день, цілі вигиблі родини і навіть роди. Мусив хтось направляти руку смерті, яка одних чіпала, інших — ні Щадила старих, а забирала маленьких діточок, і неписаний закон розлучав одних мертвих з іншими мертвими. На Границі, на пастівнику, заложили холерний цвинтар. Тата й маму священик встиг поховати коло церкви, бо холера хіба тоді почалася. Се його мучило, бо мали лежати вкупі з іншими, під одним великим хрестом, де він щороку відправляв службу. Тато з мамою заслабли, як їздили на ярмарок до Самбора, але в селі вже було кілька недужих на ту страшну хворобу. Люди прийшли просити, щоб отець Антоній дозволив оборати плугом довкола села, та він не вийшов до них. Не пускав нікого до хати, щоб не дихали заразним повітрям. Не правив у церкві, лиш надворі. Може, чинив не так, як треба, але в Урожі вмерло менше людей, ніж по інших селах. Казав їм їсти часник і пити переварену воду. Було се розумно, однак того ніхто не оцінив. Люди перев’язували собі ногу під коліном сирим [233] полотном, і казали: «Що кому судилося, того не мине». Священик не мусить боротися зі смертю, бо, хтозна, може, життя позагробове ліпше, ніж їхнє. То робота лікаря — помогти тим, хто хоче жити. Гафія, яку священик відослав до рідних у Турку, вмерла через рік від хвороби, що на неї немає ліку.
233
невибіленим
Ні, отець Антоній не схитнувся у вірі. Смерть рідних звільнила його, як він думав, для життя чернечого, що огородило б його від чужого болю й пригасило біль власний. З гірського монастиря Уріж видавався похмурим місцем, зануреним у темні води ще передхристиянських вірувань, населений душами померлих і духами, а часом снився геть порослий диким лісом і терням. Не маючи жодної рідної душі коло себе, він боявся, дуже боявся там зостатись. Не належало йому в Урожі нічого. Не мав жодного опертя [234] , окрім Бога, і Він дав йому знак йти в монастир. Принаймні, так прочитав той знак, бо громада була ним невдоволена, звикнувши до батька.
234
опори
Багато чого передумав отець Антоній у монастирі, відкладаючи з дня на день розмову з настоятелем. Не знати, скільки тривало б його гостювання, якби перед Спасом не прибув до монастиря отець Яків, котрий славився зціленням біснуватих… Був се чоловік свавільний і на особливому становиську. Прибував часом кінно, а часом пішки, приймав недужих. Мав велику славу, а сам був лисий, малий, із мавпячим лицем, і ходив у латаній реверенді. Простий люд таких, як він, шанує за суворість і щирість, а церковна влада давала зрозуміти, що не заохочує приймати Якова у монастирях. З одного боку було несхвалення єпископів, а з іншого — не пасує закрити перед святим чоловіком браму монастиря. Але менше з тим. Отець Яків робив те, що хотів, мовлячи, що має над собою лише Господа і виконує Його повеління.
Коли отець Антоній почув про Якова, то подумав, що се ще один знак. Хотів стрітися з цим чоловіком, але зразу понабігало звідусіль людей, обсівши монастир. Чекали, коли вийде до них зцілитель. Антоній думав тоді: що почуває той, на кого покладають такі великі надії? Чи не боїться? Чи одержимий він, а чи блаженний? Якщо одержимий, то мав би ставати на герць зі злом. Якщо блаженний, то чому люди при ньому б’ють собою об землю, кривавляться, і з рота у них йде піна? Ніколи він не чув стільки богохульств і прокльонів, як за ті два дні, коли приглядався до незваного гостя, котрий не мав дозволу на екзорцизм, а відтак проводив вигнання бісів за мурами святої обителі. Чим уподібнювався до Спасителя, гнаного звідусіль.
Молодий священик тримався віддалік від юрби, щоб його не діткнувся дух одержимості. Ховався то за дубом, то в корчах, то за копицею сіна. Отець настоятель цілими днями молився, і ходив по монастирі лише тоді, коли отець Яків знаходився за ворітьми. Мусив відрядити посланця до владики Йосафата, але зробив так, щоб той дуже довго добирався, бо монастир мав вигоду від численних пожертв. Так чинили всі. У горах монастирі небагаті, й цісарська влада на них завше дивиться так, ніби хоче увірвати для себе кусень землі чи латку лісу. Отець Яків мав добрий нюх і відбував на день раніше, ніж повертався гонець з наказом від владики, котрий теж не дуже квапився, бо розумів, що допомога монастиреві не завадить. Розумів, але мусив. Слуги Божі мали би слухатись одного пана, але так не було ніколи.
Антоній стрів отця Якова рано, коли йшов до церкви. Надворі ледве розвиднилось, і він йшов сонний, намагаючись пригадати свій сон. Отець Яків виринув перед ним несподівано, аж священик настрашився. Притиснувся до стіни, щоб пропустити старого, але той вхопив його руками за плечі й зазирнув у очі. Від страху отець Антоній аж заціпенів, передчуваючи, що зараз станеться щось недобре. І справді, Яків відштовхнув його й крикнув:
— Пріч від мене, сатано! Пріч! Во ім’я Отця й Сина, і святого Духа!…
«Господи, що він говорить?!» — вжахнувся отець Антоній, і тут Яків почав битися головою об стіну.
— Отче Якове, отче Якове! — просив його священик. — Браття, поможіть!
Позбігалися ченці. Двоє найсильніших відтягло закривавленого отця Якова від стіни, але той виривався, бризкаючи слиною.
— Господи, заступи! Господи, помилуй! — молився Антоній.
Поволі отець Яків заспокоївся. Висів, переламаний надвоє, на руках дужих ченців.
— Отче Якове, — лагідненько мовив отець-настоятель, — ходіть, спочинете трохи.
— Кажеш, спочити? — з притиском мовив старий. — Злий дух поміж вас ходить, а ви хіба би спали та їли!
— Господь з вами, отче, та ж то свята обитель!
— Свята обитель — у серці. У серці!
— Не кажіть дурниць, отче! Не богохульствуйте! — скипів настоятель.
— Добре, — згодився Яків, — добре. Най буде по-вашому. Тільки виженіть звідси того, що в нього на плечах злий дух вився. Мені його не зцілити. Спаліть на терновому огні, так буде найліпше!
— Кого, отче, спалити? — озирнувся довкола себе настоятель.