Урізька готика
Шрифт:
— Отого-во! — вказав Яків на блідого перестрашеного урізького священика.
— Що ви таке кажете? То наш гість, священик! Хіба не видите на ньому святого хреста?
— Ага, то хрест видите, бо блищить, а злого духа, котрий чорний, не видите!
Того вже отець Антоній не міг витримати і зомлів. Що було далі, не пам’ятає, але досить того, що на другий день він покинув монастир, хоч лив дощ, як з відра. Був майже непритомний зі страху і встиду, хоча чим мав встидатись? Знав, що з монастиря то не вийде. Брати-ченці трохи зверхньо дивились на юродивого Якова, дратуючись його безцеремонністю. Але чи міг віддерти від себе ті слова, що призначались для нього, отець Антоній? Не вмів забувати від малого хлопчика лихих слів, сказаних татом чи учителем. Вони його дуже смутили, ранили. Пам’ятав їх по роках. Приходили, коли чинив не так, як би мав чинити порядний християнин.
Але такого, як вчув від отця Якова, навіть не зміг би вимислити. Чому той побачив
235
суть, сенс
Тепер, коли жаль трохи втих, священик казав своїм людям на похороні: я теж стратив найдорожче, але, видите, живу далі. Се вони розуміли. Проте воля Божа, знак від Бога — для них були лишень словами, у які треба вірити, а не розважати над ними. Так було заведено: тільки Слуги Божі мають інструмент для розважання, бо вони розвинені духовно. Книга, яку писали дідо, тато і сам Антоній, була для урізьких людей чимось більшим, аніж історія їхніх почувань та звичаїв. Їм здавалось, що вона промовлятиме за них перед Господом на Остатньому Суді, бо самим важко було перелити свої думки в слова. «Господь ся розбере», - казали вони.
Йдучи під дощем, отець Антоній не озирався, не розглядався по боках, та, якби почув, що хтось з братів доганяє, сховався б у лісі. Він знав: ніщо так його не втішить, як довга самотня дорога з гір у долину. А влітку дикі звірі не нападають на людей. Він продовжував розважати [236] далі над знаками Бога. Головне — вірно їх витлумачити. Давати знаки людині, котра навіть не здогадується, що то вказівник для неї, нема потреби, однак Бог дає їх кожному, не різнячи людей, бо Він — мудрий і справедливий. І завше є надія, що, як не в цьому житті, то в іншому чоловік досягне до їхнього розуміння, і збагне, на чому схибив, а що вчинив добре завдяки вірі своїй і серцю. Доки людина живе на землі, доти має можливість спастися, і сатана не може нею опанувати. Ні, не те мав на увазі отець Яків. Може, він хотів сказати, що отець Антоній не створений для монастиря і просто поласився на безтурботне чернече життя, відступивши від свого хреста? Принаймні, тоді священик так і думав.
236
медитувати
Коли загриміло і почалася злива, отець Антоній сховався під липою, що росла одиноко поміж буків, у яку блискавка могла вцілити найперше. Однак липи росли коло його церкви, коло його дому, і ся липа пахла трохи припізнілим цвітом. І під нею було б солодше вмирати. Не він сам би себе убив, а грім небесний. Цієї хвилі священик був готовий до смерті, але Бог хотів, щоб він жив далі й дійшов до Урожа, сполоканого [237] у небесній воді.
Хоча з тих пір минуло немало часу, отець Антоній так і не знайшов пояснення тому, що мав на увазі Яків, чого ним било об стіни й підлогу Лаврівської святої обителі. Чим зашкодив йому чужий напівсонний священик, чий розум ще не прокинувся ранньої пори? Коли розум дрімає, у чоловікові оживає щось протилежне: огидні безсоромні сни, де він робить те, чого не посмів би зробити наяву. По снах можна довідатися не лише те, що приховує чоловік у душі, а й наскільки глибоке його моральне чуття. Якщо диявол напастує душу, то не зі сторони. Душа сама його породжує, обрісши брудом зсередини.
237
омитого
А тоді, спустившись із гір, священик про це не думав. Говорив то з Яковом, то з отцем-настоятелем, бо слова приходили до нього пізніше, коли розмова вже скінчилась. Тільки зі своєю паствою чувся легко. Міг поставити на свойому, міг заперечити, міг розгніватись чи заплакати. Тепер, якби стрівся з Яковом тут, у долині, а не в горах, на які звик дивитися знизу вверх, ніби просячи у них ласки, то сказав би йому: «Се — твій страшний сон, чоловіче, а не я.» Отак би йому повів [238] . І ще: «Може, сатана й сів мені на плечі, але се мій тягар, а не твій». А потім спала на думку отцю Антонію річ майже неможлива: може, отець-настоятель попросив Якова настрашити Антонія, аби той вступився з монастиря? Був небагатим. Не мав ні свого ґрунту, ні хати. Чого ж ви, отче-настоятелю, не сказали мені правди? Може, річ не в тім, що я бідний, а що пам’ятав вас ще з семінарії. А може, тому, що вдовець?»
238
сказав
Втім, то, напевно були фантастичні думки. З’явились, бо жив отець Антоній серед інших людей і не вважав себе кимось ліпшим. Було навіть прикро йому, що ніхто не кинувся його шукати на дорозі через ліс і у дощ. Перше ховався, а потім ішов уже вільно.
Та нічого. Коли зійшов з Глинного і ступив до Урожа, дізнався, що люди чекали на нього. Десь почули, що він хоче залишитись у монастирі й післали до нього війта, але кінь його звихнув ногу і війт вернувся з-під Самбора. Чули себе винними урізькі люди, чувся винним і єгомость. А що мав робити? Мусив прожити тут усе життя, раз Бог не дав йому ні братчика, ні сина. А як вернувся, то навчився жити сам, пропускаючи через решето дрібні гріхи, свої і чужі, лишаючи на покуту — значні. Хоча знав, що відпуст [239] може дати лише Господь.
239
прощення гріхів
Послав до монастиря листа, перепросивши за раптовий відхід, і більше ніколи туди не їздив. Як місце сприкриться раз, то сприкриться й другий. І через багато літ ся пригода озивалася в ньому болем. Пригадував він її, коли щось було не так. Власне, цілий день був не такий, противлячись щирому прагненню старого священика очиститись сповіддю і довірчою бесідою. Найперша прикрість — смерть учителя. Не ходив до їхньої церкви, був римокатоликом, але як не буде кому й за що поховати, то він поховає нещасного на урізькому цвинтарі. Тримав на такі справи трохи своїх грошей, і не думав, що громада буде перечити. Аби душа не журилася, треба гідно її відпровадити. Завтра єгомость збирався відправити службу Божу за упокій Гната Магури і вже оголосив се на вечірні. Зрештою, ліг увечері змучений і заснув, викинувши з голови те, що привиділося на дорозі.
До школи отець Антоній заходив нечасто, бо й так знав, що там діється. Нічого там не діялось. По смерті жінки, то вже минуло певно літ з десять, Гнат учителював сам. Казав, що не зможе терпіти коло себе ще одного учителя. Невільно говорити про небіжчика погане, бо сама смерть ніби омиває його від гріхів. Того вечора у школі не світилося, як і вчора, наче господар вирішив затриматися ще на один день в дорозі. Люди змучились за день говорити про цю жахливу смерть, і тепер не спали у селі лише ті, хто лягав пізніше.
У панському дворі світилося троє вікон. За першим була ключниця, панна Емілія, за другим — дворецький Леонтій, а за третім — дідич. Не спали, як завжди. А пан фотограф Юліан просто не міг заснути. Не давали йому заснути то школа, на ґанку якої він сидів учора, слухаючи непритомні слова сновиди, то священик, довірливий, як дитина, то панський дім, куди він мав прийти, але не прийде. Нагода втрачена, а виходити вночі він тепер боявся. У житті Юліана було повно таких утрачених можливостей. Він був народжений на кораблі, що плив у незвідані краї, і повернувся на ньому назад. Замість того, щоб прожити усе життя в маленькому містечку й позирати через замкову щілину увесь світ, він блукав, як Вічний Жид, терплячи невідомо за що покуту. Може, за батьків, котрі завдали комусь болю чи розчарування? Цього він уже не дізнається. Тисячі світлин були зроблені ним на догоду людям і штуці [240] , але мав він й інші, у котрих віддавав перевагу правді. Не було в тім жодної заслуги, лише ознака того, що сонце життя починає поволеньки заходити. І час ставати філософом. Ще років п’ять тому він сміло увійшов би до панського дому й сказав сновиді: «Перепрошую, що потурбував, шановний добродію, але вас вважають опирем, і якщо в селі ще трапиться якась біда, вам загрожуватиме велика небезпека. Я не вірю, що ви мордуєте людей, бо до вас і після вас хтось ходитиме вночі й убиватиме тих, кого не жаль. Але я знаю цей світ. Люди воліють, аби се робили їхні опирі, а не чужі.»
240
мистецтву