Урізька готика
Шрифт:
— То добре, — кивнув Юліан. — А як ваша Регінка?
— Трохи вспокоїлася. Чоловік обіцяв повезти її в неділю до міста. А завтра їде так само…
— Може, пан Лейба й мене прихопить?
— Звісно, пане Юліане. Нема й мови…
— От і добре! Я вже хотів піти до пана управителя питатися.
Ривка якось дивно глянула на нього.
— Щось не так? — поцікавився Юліан.
— Небезпечно йти увечері, після того, що сталося. Чоловік приведе пана Влодека.
— Але ж я ті дні ходив вечорами і нічого.
Ривка випалила:
— Ми обоє переживали за пана, ой, як переживали! Бідний пан учитель! Ви би послухали, що люди в селі говорять
— Не боїться той, хто не знає, - посміхнувся Юліан. — Я ходив милуватися тутешніми краєвидами, і правду кажучи,
У себе в кімнаті він почав з того, що поскладав усі знаряддя праці, спакував речі, щоби були готові. Мали виїхати десь коло восьмої рана. Недовге перебування на селі закінчиться на світанку, але попереду — довга дорога між спустошених полів. Старий урожай зібрано, а озимину сіяти рано, бо нічого з того не вродилося б. Сам час їхати до Америки, на край світу. Може, тому, що йому не треба було ні сіяти, ні жати, Юліан не поспішав ні до Північної Америки, ні до Полудневої. Туди тягнулись тисячі людей, аби продати себе чи зайняти кусень нічийної землі. А тут, у провінції Імперії, ніхто й не зазирав углиб землі, що ховала минуле. Якщо й шукали чогось, то лише нафту і сіль. Однак чоловік нічого не значив ні тут, ні там.
Юліан, по суті, теж не цікавився тим, що відрізняло одну людину від іншої, а лише схожістю між ними. Хоча від того, що люди були подібні, вони не зближувались. Недовіра закладена у свідомості так глибоко, що неможливо відшукати її первісну причину. Юліан не вірив соціалістам з їхнім братством довкола корита. Вони цілком ігнорували інше братство — духовне, яке неможливе без взаємної довіри і прихильності. А ще більше не любив пан Юліан фанатиків, поведених на одній ідеї, котрі бовталися в темній баюрі, розмахуючи п’ястуками [225] та частіше згадували Сатану ніж Бога. Хорі люди, й небезпечні. Із непіддатливої, хоча й м’якої, натури Юліана не можна було виліпити подібного типу. Ніде не зоставався на тривалий час, хоча мандрівне життя втомлювало і принесло ранню сивину. Не міг одружитись, бо не ідентифікував себе ні з шляхтою, ні з міщанством, а, отже, ніде не мали його за свого. Усі його романи залишились позаду: невинні й обережні. У ті часи вдовольняли плоть у борделях: і з них починали, і ними закінчували. Зачатків фемінізації Юліан якось не зауважив: мав відразу до радикальних кроків.
225
кулаками
Тихе життя філософа на старості було би для Юліана найдостойнішим варіантом. Таке, як у отця Антонія, наприклад. Спершу фотографа заінтригував урізький дідич-відлюдник, та після його нічного монологу Юліан зрозумів, що то хворий душевно чоловік. Дуже хворий і непередбачуваний, проте все ще здатний себе контролювати. Дивна річ, одначе, стріти в такому місці одразу двох психічно заламаних людей, бо вчитель, без сумніву, теж належав до них. Але в нього се могло статися з нудьги, браку життєвої енергії, з невдачі. Зрештою, холеричний темперамент. Не міг бути своїм у сільській громаді, мав інше походження і відповідне виховання, бо селянські діти, вийшовши зі свого стану, доволі терплячі на нужду і ліпше можуть собі порадити. Сам Юліан вижив коло хворої на тиф матері, бо хотів жити, і, раз здивувавши світ, продовжував дивувати його на суші новим незвичайним ремеслом і дивовижною енергією. Як і його товариш, корабельний агент, котрий не те, що не плавав на кораблі, а й ніколи його не бачив, а проте міг переконати людей у реальності й доступності цього плавучого засобу. Він був, звісно, аферистом, однак цінував відвагу тих, хто починав нове життя.
Влодко напустив до покою холоду й алкоголю, проте Юліан був радий його бачити.
— Скажи мені, Юліане, — гепнувся він на ліжко, — що ти про се думаєш?
— Про що? — ніби здивувався Юліан.
— Про всю оцю, ну, урізьку готику! Опирі замордовують людей, насилають на них холеру чи чуму, і навіть після смерті, лежачи в труні, курять файку. Я б на місці тутешніх людей не чекав би, що хтось перегризе мені горло, а зібрав би манатки і втік до Америки. Як ти гадаєш, се поважна причина для еміграції — опирі? Щоб ти знав, чоловіче, скільки я того в корчмі наслухався, аж Лейба мусив мене відпровадити, а я ще й узяв із собою пару зубців часнику…
— Ліпше би взяв зі собою доброго бука!
Влодко кивнув, думаючи про щось своє, і врешті буркнув:
— Мені мали би за сей ризик більше платити!
— То попроси.
— Ага, подумають, що я варіят [226] і виженуть з роботи. Видиш, Юліане, опирі — такі істоти, що є всюди, але ніхто їх не признає [227] . Слухай, треба мати пшеницю, дванадцять раз свячену. То — раз. Треба свячений мак під порогом посипати. Два. А коли опир встає з могили й починає потинати людей, тоді відкривають гріб, кладуть опира лицем донизу й забивають кіл межи плечі….
226
божевільний
227
визнає
— Осиковий?
— Ні, дубовий. Але найліпше спалити такого мерця на терновому та шипшиновому огні.
— Цікаво. Але ж поліція не напише, що небіжчик оден або другий не став жертвою опиря, себто вампіра!
— Звісно, не напише. Знаєш, що ще люди мені казали?
— Що?
— Люди кажуть, ніби опирі потинають лише того, кого не жаль. Одного-двох на рік. То в мирний час, а на війні, чи під час пошесті — більше. Нас із тобою, видиш, їм жаль. А рідного вчителя — ні.
— Я не добре розумію місцевий діалект, але слова «кого не жаль», очевидно, означають, що опирі знищують тих, хто приречений або непотрібний нікому. Виявляється, вчитель був алкоголіком і нищив сам себе.
— А звідки вони знають, кого вбити, таж темно? — наївно спитав корабельний агент.
— Вампіри краще бачать вночі, як удень, і мають нюх, як у звіра. Але то все бздури [228] , Влодку. Усьому можна найти наукове пояснення.
— Ну, добре, але поясни мені такий випадок. Вертається чоловік вночі додому, і раптом щось скаче йому на плечі, і він мусить то носити. На ранок приходить без сил додому, повідає, що з ним сталося, а по трьох днях вмирає. Або уяви собі ще таке: відкопують опира, а він лежить собі на боці й пахкає файкою [229] …
228
дурниці
229
люлькою
— Ну, се вже жарт. Слухай, Влодку, я завтра від’їжджаю. Пообіцяй, що не будеш ходити поночі, бо тут кілля у плотах гостре.
— Ти що, їдеш?
— Я вже все зробив. Навіть сфотографував небіжчика на прохання поліції. І ти не затримуйся довго. Стрінемося в місті.
— Ясно, — похнюпився Влодко, — я думав, ти ще зостанешся…
— …фотографувати опирів. Уночі моя камера не знімає. Та й ризиковано. Не думаю, що урізькі опирі готові мені позувати.
— Насміхаєшся, Юльку! Мені один чернець казав, що ангели тратять на тому, що у них не вірять. А злі духи, навпаки, користають, бо ніхто не заважає їм чинити зло.
— Ангелам теж ніхто не заважає робити, чого вони хочуть..
— Ну, не знаю, я в теології нічого не тямлю, — позіхнув Влодко, швидко розібрався й заліз під перину. — О, забув найголовніше! Кажуть, пан дідич, котрий не хотів нас прийняти, опир, але чужий.
— А, може, лунатик?
— Ні, не лунатик! — Влодко аж сів. — Спить вдень, а вночі ходить. І слугам не дає вночі спати. Тому дворецькому, що нас відігнав, і старій ключниці. Якби молодій, я ще б зрозумів…
— А в тебе, Влодку, хоч раз було безсоння?