Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
Ми прив’язали тварин у захистку від вітру і посідали на підлогу в повітці, попритулявшись спинами до стіни. Із сідельної сумки я витяг сушену яловичину, загорнуту в листя. М’ясо було солоне, та мій бурдюк був повен. Хлопчик з’їв півдюжини смужок м’яса, відкусуючи великі шматки й запиваючи водою.
Повітку сколихнув сильний порив вітру. Міллі пробекала свій протест і замовкла.
— До сутінків розгуляється самум, — зауважив Малий Білл. — От побачите.
— Я люблю слухати вітер, — сказав я. — Він нагадує мені ту казку, яку читала моя мама, коли я був маленький. «Вітер у замкову шпарину». Знаєш її?
Малий Білл похитав головою.
— Містере, а ви правда стрілець? Правду кажете?
— Правда.
— А можна мені потримати ваш револьвер, усього хвилиночку?
— Нізащо в житті. Але якщо хочеш, можеш подивитися на оце. — З патронташа я витяг патрон і простягнув йому.
Він пильно роздивився отриману в руки річ — від мідної основи до свинцевого наконечника.
— О боги, важкий! І довгий! Мабуть, якщо в когось таким стрельнути, він уже не встане.
— Так. Патрон — небезпечна річ. Але й красива. Показати тобі фокус?
— Авжеж.
Я забрав у нього патрон і став перекочувати його з кісточки на кісточку. Мої пальці хвилеподібно здіймалися й опадали. Малий Білл зачаровано дивився широко розплющеними очима.
— Як ти це робиш?
— Так само, як усі люди щось роблять, — відповів я. — Практика.
— А мене навчиш?
— Дивитимешся уважно — сам зрозумієш, як це робиться. Ось він є… а ось уже нема. — Я сховав патрон так швидко, що він зник, а сам при цьому думав про Сюзен Дельґадо (як, власне, й завжди думатиму в майбутньому, коли виконуватиму цей фокус). — А ось він знову тут.
Патрон танцював швидко… потім повільно… потім знову швидко.
— Води за ним очима, Білле, і спробуй зрозуміти, як я змушую його зникнути. Не відводь погляду. — Я стишив голос до заспокійливого бурмотіння. — Стеж… стеж… стеж. Тобі хочеться спати?
— Трошечки, — сказав Білл. Його очі поволі заплющувалися, потім повіки знову піднялися. — Я вчора вночі погано спав.
— Справді? Дивись, як він зникає. Дивись, як виринає. Зникає, а потім… знову прискорюється, дивись.
Вперед-назад бігав патрон. Віяв вітер, заколисуючи мене так само, як Білла заколисував мій голос.
— Спи, якщо хочеш, Білле. Слухай вітер і спи. Але й мій голос теж слухай.
— Я чую тебе, стрільцю. — Його очі знову заплющилися і цього разу вже не розплющувалися. Руки він тримав кволо зчепленими на колінах. — Дуже добре тебе чую.
— Ти бачиш патрон, адже так? Навіть із заплющеними очима.
— Так… але тепер він більший. Спалахує, мов золото.
— Справді?
— Так…
— Занурюйся глибше, Білле, але слухай мій голос.
— Я чую.
— Я хочу, щоб ти звернув свої думки до минулого вечора. Думки, очі й вуха. Зробиш це?
Його чоло прорізала зморшка.
— Я не хочу.
— Не бійся, ти в безпеці. Усе це вже в минулому. До того ж я з тобою.
— Ти зі мною. І в тебе револьвери.
— Атож. З тобою нічого не станеться, поки ти чуєш мій голос, бо ми разом. Я подбаю про тебе. Ти це розумієш?
— Так.
— Твій тато сказав тобі заночувати під зорями, правильно?
— Еге ж. Ніч мала бути тепла.
— Але насправді його спонукало до цього щось інше?
— Так. То було через Елрода. Одного разу він підняв кицьку з барака за хвіст і крутив її в повітрі, після того вона втекла й не повернулася. Іноді він тягає мене за волосся і співає «Хлопчика, який любив Дженні». Тато не міг йому завадити, бо Елрод здоровенний. А ще в нього ніж у чоботі. Він міг ним кого завгодно підрізати. Але до звірюки він не дістався. — Його стиснуті руки посмикувалися. — Елрод мертвий, і це добре. Решти шкода… і тата мого, не знаю, що я без нього робитиму… але щодо Елрода я радий. Більше він мене не дражнитиме. Більше не налякає. Я радий, так.
Отож він справді знав більше, ніж йому дозволяла пригадати верхівка айсберга свідомості.
— Зараз ти на вигоні.
— На вигоні.
— Під ковдрою та шинні.
— Шедді.
— Під ковдрою та шедді. Ти не спиш, можливо, дивишся на зорі, на Стару Зорю й Стару Матір…
— Ні, я спав, — заперечив Білл. — Але мене розбудили крики. Крики з барака. І звуки боротьби. Щось ламалося. І щось ревло.
— Білле, що ти зараз робиш?
— Іду до барака. Мені страшно, але тато… там мій тато. Я зазираю у вікно на дальньому кінці. Воно затягнуте промасленим папером, але я добре крізь нього бачу. Більше, ніж хочу бачити. Бо я бачу… я бачу… містере, можна я прокинуся?
— Ще ні. Пам’ятай, що я з тобою.
— Містере, а ви витягли револьвери? — Він увесь тремтів.
— Так. Щоб захистити тебе. Що ти бачиш?
— Кров. І звіра.
— Що це за звір, можеш сказати?
— Ведмідь. Такий високий, що голова торкається стелі. Він іде серединою барака… між ліжками, на задніх ногах… і хапає чоловіків… хапає чоловіків і роздирає їх на шматки величезними довгими лапами з пазурами… — З-під заплющених повік потекли по щоках сльози. — Останнім був Елрод. Він побіг до чорного ходу… де за дверима лежить купа дров… а коли зрозумів, що тварюка схопить його до того, як він відчинить двері й вискочить, то розвернувся, щоб прийняти бій. У нього був ніж. Він замахнувся, щоб ударити звіра…
Повільно, немов під водою, права рука хлопчика піднялася з колін, де лежала досі. Пальці були стиснуті в кулак. Білл зробив нею випад, наче бив ножем.
— Ведмідь схопив його за руку й відірвав її від плеча. Елрод закричав. Він кричав, наче кінь, якого я одного разу бачив, коли той вступив у кротову нору і поламав ногу. Тварюка… вона вдарила Елрода по лиці його власною рукою. Бризнула кров. Сухожилля довгими нитками хляснули на шкіру. Елрод упав спиною на дверей і почав сповзати. Ведмідь ухопив його, підняв і вгризся йому в шию… а потім той звук. Містере, воно відкусило Елроду голову. Я хочу прокинутися. Будь ласка.
— Ще трохи. Що ти після цього зробив?
— Побіг. Хотів було до садиби, але сей Джеферсон… він… він…
— Він що?
— Вистрелив у мене! Думаю, він не хотів. Просто побачив мене краєм ока і подумав… я почув, як повз мене вжикнула куля. Вжжж! Ось як близько вона була. Тому я побіг у загін. Проліз між жердинами. Поки ліз, почув ще два постріли. І крики. Я не озирався, але знав, що то кричав сей Джеферсон.
Про це ми знали зі слідів і залишків: як істота вибігла з барака, як вона схопила чотиристріл і зігнула ствол, як роздерла хазяїну ранчо черево, витягла кишки й закинула тіло в барак до робітників. Куля, котру сей Джеферсон випустив у Малого Білла, врятувала хлопчику життя. Якби не вона, він би побіг прямісінько до садиби і втрапив у лапи до звіра разом з жінками Джеферсона.