Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
— Цукерки! Желейки і шоколадні батончики! — Він розтягнув шворку на мішечку і запропонував мені. — Нате, пригощайтеся.
Я взяв один маленький батончик і віддав йому мішечок.
— Решта — твої, можеш з’їсти. Якщо тобі живіт не скрутить, звісно.
— Не скрутить! — І Білл пірнув рукою в мішечок. Мені було приємно за ним спостерігати. Після того як третя желейна цукерка зникла у нього в дзьобику, він заштовхнув її язиком за щоку (ставши схожим на білку з горіхом) і сказав:
— Сей, а що зі мною буде? Тато ж помер.
— Не знаю, але як на те Божа воля, вода буде. — І я вже мав здогади, де ту воду шукати. Коли розквитаємося зі шкуряком, одна дама на ім’я Еверлін буде нам винна послугу, і навряд чи Білл Стрітер стане першим блукальцем, якого вона прийме в свій притулок.
Я вирішив знову підняти тему вітру.
— Наскільки самум посилиться?
— Сьогодні буде буря. Мабуть, після півночі. А вже завтра опівдні вщухне.
— Ти знаєш, де живуть сільчаники?
— Еге ж, я був там. Раз із татом — ми дивилися перегони, які там іноді влаштовують, а раз — із погоничами, які шукали заблукалу худобу. Сільчаники забрали її собі, й ми розплачувалися галетами за тих, на яких було тавро Джеферсона.
— Мої товариші поїхали туди з шерифом Піві та кількома іншими людьми. Думаєш, вони встигнуть повернутися до темряви?
Я чомусь був упевнений, що він відповість заперечно, але він мене здивував.
— Від села Соляного, яке з цього боку Малої Дебарії, дорога веде вниз під гору, тому мають встигнути. Якщо гнатимуть коней.
Я подумки порадів, що сказав ковалеві поквапитися, хоч і чудово розумів, що думці звичайного хлопчика довіряти не так уже й варто.
— Малий Білл, послухай мене. Коли вони повернуться, сподіваюся, з ними будуть декілька сільчаників. Може, дюжина, а може, й двадцятеро. Ми з Джеймі проведемо їх через в’язницю, щоб ти на них подивився, але ти не бійся, бо двері цієї камери буде замкнено. І говорити нічого не треба, просто дивися.
— Якщо ви думаєте, що я впізнаю того, який убив мого тата, то не впізнаю. Не зможу. Я навіть не пам’ятаю, чи бачив його.
— Найпевніше, тобі взагалі не доведеться їх бачити. — Я щиро в це вірив. — Ми будемо заводити їх у контору до шерифа по троє і змусимо підкочувати холоші штанів. Як побачимо в когось синє кільце, витатуйоване на щиколотці, то й буде наша людина. Хоча він не людина. Уже ні. Не зовсім людина.
— Сей, хочете ще одну шоколадну? Їх три лишилося, а мені більше не влізе.
— Потім з’їси, — сказав я і підвівся.
Його личко спохмурніло.
— А ви вернетеся? Я не хочу сидіти тут самотою.
— Так, я повернуся. — Я вийшов з камери, замкнув ґрати й кинув йому ключі. — Впустиш мене, коли прийду.
Товстого помічника в чорному циліндрі звали Стротер. Той, що з випнутою щелепою, звався Пікенз. Вони зиркали на мене з недовірою та обережністю — якраз те, що треба, на мій погляд, коли йшлося про таких, як вони. Обережності й недовірі я міг дати раду.
— Хлопці, якщо я запитаю, чи не знаєте ви про чоловіка з синім кільцем, витатуйованим на щиколотці, це вам про щось скаже?
Вони перезирнулися, і Чорний Циліндр (Стротер) відповів:
— Каторга.
— Що за каторга? — Хоча мені це вже не сподобалося.
— Каторжна тюрма Білі, — сказав Пікенз, дивлячись на мене, як на найбільшого з-поміж усіх цілковитих бовдурів. — Невже ви не знаєте? Ви, стрілець, і не знаєте?
— На заході звідси є невелике місто, яке зветься Білі, правильно? — спитав я.
— Було колись місто, — сказав Стротер. — Тепер це місто-привид Білі. П’ять років тому на нього налетіли розбійники й перебили всіх мешканців. Подейкують, що то були люди Джона Фарсона, але я нізащо в житті в це не повірю. То були звичайнісінькі пересічні горлорізи. Колись там стояв сторожовий пост гвардії — у ті давні часи, коли ще існувала гвардія, — і каторжна тюрма Білі була їхнім місцем роботи. Саме туди окружний суддя відправляв злодіїв, убивць і шулерів.
— Відьом і чаклунів теж, — докинув Пікенз із виглядом людини, що пам’ятала старі добрі часи, коли залізничні потяги ходили за розкладом, по джин-джену дзвонили частіше, а дзвінки надходили з різних місцин. — Тих, хто практикує темні мистецтва.
— А якось узяли людожера, — сказав Стротер. — Він з’їв свою дружину. — Це викликало у нього дурнуватий смішок, хоча що його розсмішило: факт з’їдання чи стосунки, — я так і не зрозумів.
— Того хлопця повісили. — Пікенз відкусив шматок м’яса і заходився його перемелювати своєю дивною щелепою. Він досі мав вигляд людини, що пам’ятала краще, більш райдужне минуле. — У ті дні в каторжній тюрмі Білі вішали частіше. Я кілька разів ходив подивитися з татом і маман. Маман завше брала нам з собою обід. — Він кивнув, повільно і задумливо. — Еге ж, багацько їх було, багацько. Багато народу приходило. Розставляли ятки, і розумні люди робили розумні речі, жонглювали, наприклад. Інколи у ямах влаштовували собачі бої, але, певна річ, найбільшою розвагою були повішення. — Він замріяно всміхнувся. — Пригадую одного хлопа, який цілу комалу ногами видриґав, коли зірвався вниз, а шия в зашморгу не зламалася…
— А до чого тут сині татуювання?
— А, — сказав Стротер, закликаний повернутися до головного. — Бачте, такі ставили всім, хто хоч раз сидів у Білі. Хоча я не пригадую, для покарання то було чи для маркування у тих випадках, коли вони втікали з каторги. Усьому цьому настав край десять років тому, коли тюрму закрили. Тому й розбійники змогли знищити місто — бо гвардія пішла і каторгу закрили. Тепер нам доводиться з усіма покидьками й наволоччю розбиратися самотужки. — Він окинув мене поглядом, у якому ясно читалася погорда, згори вниз. — Від Ґілеаду нині помочі не діждешся. Ні-ні. Швидше вона від Джона Фарсона надійде. Тут у нас є люди, які не проти послати на захід переговорників, щоб попросити в нього. — Певно, щось промайнуло в моїх очах, щось таке, що змусило його трохи випростатись на стільці та сказати:
— Ясна річ, я не з тих. Я б нізащо. Я прихильник закону та Роду Ельдового.
— Як і ми всі. — Пікенз енергійно закивав.
— А якби я попросив вас подумати, чи хтось із сільчаників відбував термін у тюрмі Білі, поки її не закрили? — спитав я.
Стротер наче замислився, а потім сказав:
— Таких небагато. Четверо з кожного десятка, не більше.
У майбутньому я навчився добре контролювати своє обличчя, але в ті далекі дні ще був молодий, і Пікенз, мабуть, помітив мій переляк. Це викликало в нього посмішку. Але навряд чи він знав, що через свою посмішечку впритул наблизився до болю й страждань. Останні два дні були для мене важкими, та ще й хлопчик важким вантажем висів на моєму сумлінні.