Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
— Ти біжиш у сарай, де ми тебе знайшли.
— Еге ж, біжу. І ховаюся під збруєю. Але потім чую… як воно йде.
Він знову виповідав свої спогади в теперішньому часі, й слова текли повільніше. Раз у раз їх переривали схлипи. Я знав, що йому боляче, бо пригадувати кошмари завжди болісно, проте наполягав. Я мусив, бо те, що сталося в тому покинутому сараї, було важливо, і Малий Білл був єдиним живим очевидцем. Двічі він спробував у своїй оповіді перейти до тодішнього стану подій, до минулого часу. Це було ознакою того, що він намагається самотужки вийти з трансу, тому я повів його глибше. І врешті-решт отримав повну картину.
Увесь жах, який він відчув при наближенні потвори, що порохкувала і відсапувалася. Те, як мінялися звуки, перетікаючи в гарчання кота. Один раз він проревів, сказав Малий Білл, і коли він почув цей звук, то напудив від страху в штани. Не втримався. Він чекав, коли кіт зайде в сарай, знаючи, що той унюхає його у схованці (за запахом сечі), але кіт не зайшов. Стояла тиша… тиша… а тоді вереск.
— Спочатку верещав кіт, потім крик змінився на людський. Високий, наче жіночий, та потім став нижчати й перетворився на чоловічий. Воно волало і волало. Мені аж самому нестерпно захотілося закричати. Я думав…
— Думаю, — виправив я його. — Ти думаєш, Білле, бо це відбувається зараз. Тільки зараз я з тобою і я тебе захищу. Мої револьвери напоготові.
— Я думаю, в мене голова зараз лусне. Та потім крик обривається… і воно заходить.
— Іде сараєм до інших дверей?
Хлопчик похитав головою.
— Не йде. Човгає. Хитається. Наче воно поранене. Проходить повз мене. Він. Це чоловік. Він мало не падає, але хапається за дверцята стійла і підводиться. Йде далі. Рухається вже трохи краще.
— Сильнішим став?
— Еге ж.
— Ти бачиш його обличчя? — Хоча мені здалося, що відповідь на це запитання я вже знаю.
— Ні, лише ноги, крізь збрую. Місяць зійшов, і мені їх дуже добре видно.
Може, й так, але впізнати шкуряка за ногами ми не могли — я був цілковито певен цього. Я розтулив було рота, щоб почати виводити його з трансу, та тут він знову заговорив.
— У нього на нозі, там, де кісточка, — кільце.
Я нахилився вперед, неначе він міг мене бачити… а якби він перебував достатньо глибоко, то, може, й зміг би, навіть із заплющеними очима.
— Яке кільце? Металеве, як у кайданах?
— Я не знаю, що це таке.
— Як кільце вуздечки? Клінкам, як у коня?
— Ні, ні. Як на руці в Елрода, але на тому картинка — гола жінка, тільки майже стерлася і її не дуже видно.
— Білле, ти говориш про татуювання?
Хлопчик у трансі всміхнувся.
— Еге ж, це саме те слово. Але то була не картинка, а синє кільце навколо щиколотки. Синє кільце у шкірі.
«Ти попався, — подумав я. — Ти ще про це не знаєш, сей шкуряк, але ти попався».
— Містере, можна я прокинуся? Я дуже хочу прокинутися.
— Ти ще щось бачиш?
— Білий слід? — він наче сам у себе запитував.
— Який білий слід?
Він повільно похитав головою, і я вирішив не тиснути. Хлопчик і без того достатньо натерпівся.
— Іди на звук мого голосу. Ідучи, ти залишиш усе, що сталося минулої ночі, позаду, бо все скінчено. Іди, Білле. Іди.
— Я йду. — Очі за заплющеними повіками рухалися вперед-назад.
— Ти в безпеці. Усе, що було на ранчо, в минулому. Правда ж?
— Так…
— Де ми?
— На великій Дебарійській дорозі. Ми йдемо в місто. Я там був тільки раз. Тато купив мені цукерок.
— Я теж куплю, — пообіцяв я. — Бо ти допоміг мені, Малий Білле із Джеферсона. А зараз розплющуй очі.
Він послухався і спочатку дивився крізь мене. Та потім його очі прояснилися, і він непевно всміхнувся.
— Я заснув.
— Так. А тепер нам час вирушати до міста, поки вітер ще не надто сильний. Зможеш їхати верхи, Білле?
— Еге ж, — кивнув хлопчик і, підводячись, додав: — А мені цукерки снилися.
Коли ми приїхали, у конторі в шерифа сиділо двоє не-надто-хороших помічників. Один із них (товстун у чорному циліндрі з незугарною стрічкою зі шкіри гримучої змії) розвалився за столом Піві. Та, побачивши мої револьвери, миттю підскочив.
— Ти стрілець, адже так? — спитав він. — Гарна зустріч, гарна зустріч, обоє так кажемо. А другий де ж?
Залишивши його запитання без відповіді, я провів Малого Білла в арку і далі в тюремний відсік. Хлопчик роздивлявся камери з цікавістю, проте без страху. П’яниці, Солоного Сема, давно вже не було, та його «пахощі» досі не вивітрилися.
Десь у мене за спиною інший помічник спитав:
— А що це ви робите, юний сей?
— Своє діло, — відказав я. — Повертайтеся в контору і принесіть мені низку ключів од цих камер. І покваптеся, коли ваша ласка.
У жодній з менших камер не було матраців на ліжках, тому я відвів Малого Білла в камеру для п’яних порушників правопорядку, де ми з Джеймі провели попередню ніч. Поки я складав докупи дві солом’яні підстилки, щоб хлопчику було трохи зручніше (після всього, що йому довелося пережити, бодай зручності він заслуговував), Білл роздивлявся карту, намальовану крейдою на стіні.
— Що це, сей?
— Нехай тебе це не обходить, — відповів я. — А тепер слухай мене. Я тебе замкну, але не бійся, нічого лихого ти не скоїв. Це лише задля твоєї безпеки. У мене є одна справа, я її зроблю і прийду до тебе.
— І замкнете нас обох усередині, — сказав хлопчик. — Краще замкніть. Ану ж як воно повернеться?
— Ти пригадав його?
— Трохи, — сказав хлопчик, опустивши погляд. — То була не людина… а потім людина. Воно вбило мого тата. — Він затулив очі долонями. — Бідний татко.