Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
І все ж вона вагалася.
— Приходь завтра о цій же порі, якщо не передумаєш, — сказала йому Нел. — Тоді я й дам тобі відповідь.
Йому це не сподобалося. Вона побачила, що йому не сподобалося. У нього в очах промайнуло щось таке, що вона час від часу помічала, коли була ще зовсім юною дівчиною і до неї залицялися двоє симпатичних хлопців, через що заздрили всі подруги. Цей погляд змусив її завагатися, попри те що зовні Келз був схожий на янгола, який пропонував їй (і Тіму, авжеж) вихід зі страшної скрути, яку спричинила смерть Великого Роса.
Напевно, він зрозумів, що вона побачила цей вираз, бо очі опустив. Він втупився в свої ноги і якийсь час їх уважно вивчав, а коли знову підвів погляд, то вже всміхався. Усмішка робила його симпатичним, майже таким самим, як у молодості… але не таким симпатичним, як Джек Рос.
— Тоді завтра. Але не пізніше. У Західних землях ходить прислів’я: «Довго не роздумуй над тим, що тобі пропонують, бо в кожної цінної речі є крила і вона може полетіти геть».
Вона помила руки в струмкуі трохи постояла, вдихаючи солодкувато-кислі пахощі лісу, потім зайшла в хатину і лягла на ліжко. Для Нел Рос було нечувано приймати горизонтальне положення, поки сонце ще було на небі, але їй треба було багато обміркувати і багато згадати з тих часів, коли двоє лісорубів змагалися за її поцілунки.
Навіть якби кров штовхала її до Берна Келза (у ті дні він ще не був Великим Келзом, хоча його батько був мертвий, замордований у лісі вуртом чи ще якоюсь потворою з нічних кошмарів), а не до Джека Роса, вона не була впевнена, чи схотіла б із ним розмотати мотузку. Тверезим Келз був добродушний і любив посміятися, та коли випивав, то ставав сердитий і пускав у хід кулаки. А випивав він у ті дні частенько. Після того як Рос і Нел побралися, його запої стали довшими і частішими, у багатьох випадках він прокидався в тюрмі.
Джек доволі довго це терпів, але після запою, в якому Келз розтрощив майже всі меблі в салуні й відключився, Нел сказала чоловікові, що треба щось робити. Великий Рос неохоче погодився. Він визволив свого напарника й давнього друга з-за ґрат (як і багато разів до того), але цього разу він поговорив з ним відверто замість просто сказати Келзу піти залізти в струмок і сидіти там, поки в голові не проясниться.
— Послухай мене, Берне, обома вухами. Ти був моїм другом, відколи я почав ніжками чеберяти, і напарником, відколи ми достатньо подорослішали, щоб самостійно перейти від блоссі до залізних дерев. Ти прикривав мене зі спини, я — тебе. Коли ти тверезий, нема людини, якій би я більше довіряв. Та коли ти заливаєш у горлянку дешеве віскі, то стаєш не надійніший за ту трясовину. Я не можу сам ходити в ліс, і все, що я маю — все, що ми обидва маємо, — опиниться під загрозою, якщо я не зможу на тебе покластися. Я не хочу шукати нового напарника, але попереджаю: в мене жінка і скоро буде дитина, тому я робитиму те, що робити мушу.
Келз іще кілька місяців пиячив та буянив, неначе хотів позлити свого давнього друга (і новоспечену дружину давнього друга). Великий Рос уже був на межі того, щоб розірвати їхні партнерські стосунки, коли сталося диво. Диво було невеличке, не більш ніж п’ять футів заввишки від п’ят до маківки, і звалося Мілісент Редхауз. Те, чого Берн Келз не хотів зробити заради Великого Роса, він зробив заради Міллі. Коли вона померла під час пологів через шість пір року (а невдовзі після неї і дитинка — ще до того, як рум’янець від зусиль зійшов зі щік бідолашної померлої, як по секрету сказала Нел повитуха), Рос поринув у похмурі роздуми.
— Тепер він знову візьметься за пиятику, і лише богам відомо, що з ним буде.
Та Великий Келз лишався тверезим, а коли, йдучи у справах, проминав салун Ґітті, то переходив на інший бік вулиці. Він сказав, що то було передсмертне прохання Міллі, й порушити його означало б спаплюжити її пам’ять.
«Я радше помру, ніж знов перехилю чарчину», — сказав він.
Обіцянку свою він виконав… але іноді Нел ловила на собі його погляд. Він ніколи не торкався її (принаймні інтимних чи занадто сміливих дотиків не було) і не пробував поцілувати, крім як на Святі Жнив, але вона відчувала його погляди. Так чоловік дивиться не на друга і не на дружину друга. Так чоловік дивиться на жінку.
Тім повернувся додомуза годину до заходу сонця. До кожного дюйма його спітнілої шкіри поприлипали соломинки, але був він щасливий. Фермер Дестрі заплатив йому паперовими грішми, які приймали у сільській крамниці, й сума була чималенька. А добра фермерова дружина додала мішечок своїх солодких перців і в’ялених томатів. Нел узяла гроші й мішечок, подякувала сину, поцілувала, дала величенький брутербот і відправила до джерела купатися.
Він стояв у холодній воді, а попереду, куди око сягало, слалися вкриті туманом поля між Внутрішніми Бароніями та Ґілеадом. Ліворуч темнів ліс, що починався менш ніж за колесо звідти. Навіть опівдні там панували сутінки — так його батько казав. На згадку про батька хороший настрій — від того, що йому заплатили як дорослому чоловіку (ну майже як дорослому) за день роботи, — втік від нього, як вибігає через дірку в мішку зерно. Ця журба його навідувала часто, але завжди заставала зненацька. Він сів на великий камінь, підтягнув коліна до грудей і поклав голову на руки. Потрапити в лапи дракона так близько до краю лісу було малоймовірно і страшенно несправедливо. Але таке вже бувало. Його батько був не перший і не останній.
Через поля долинув до нього голос матері — вона кликала його додому на справжню вечерю. Тім радісно гукнув у відповідь і став на камінь, щоб похлюпати собі в очі холодною водою, бо вони набрякли, хоча сліз він не проливав. Потім швидко вдягнувся і припустив угору схилом. Уже спустилися сутінки, тож мати запалила лампи, і тепер вони відкидали в її охайний маленький садочок довгі прямокутники світла. Втомлений, але знову радісний (бо хлопчики завжди подібні до флюгерів, так-так), Тім побіг на затишне світло домівки.
Коли повечерялиі нечисленні тарілки спорожніли, Нел сказала:
— Тіме, я маю побалакати з тобою як мати з сином… і трохи більше. Ти вже досить дорослий, щоб працювати, і невдовзі твоє дитинство скінчиться… раніше, ніж я сподівалася… тож ти маєш право голосу в тому, що відбувається.
— Мамо, це ти про Збирача податків?
— І про нього теж, але я… я маю дещо інше на думці. — Вона мало не сказала «боюся» замість «маю на думці», але чого їй було боятися? Перед нею постала необхідність прийняти непросте рішення, важливе рішення, але що її могло лякати?
Вона повела його до вітальні (такої крихітної, що Великий Рос майже торкався протилежних стін, коли ставав посередині й витягував руки), і там, сидячи перед холодним вогнищем (бо то була тепла ніч Повної Землі), розповіла йому про розмову, що відбулася між нею та Великим Келзом. Тім здивовано слухав, і в душу йому закрадався неспокій.
— Отож, — сказала Нел, коли закінчила. — Що ти думаєш? — Та перш ніж він встиг відповісти (мабуть, вона побачила на його обличчі тривогу, яку відчувала в душі), вона квапливо додала: — Він хороший чоловік і був твоєму татові радше братом, ніж товаришем. Я вірю, що він любить мене і тебе теж.