Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
Повернувся з ключами помічник шерифа в чорному циліндрі. Інший ішов за ним назирці. І обидва витріщалися на хлопчика так, наче він був двоголовою козою в мандрівному цирку.
Я взяв ключі.
— Добре. А тепер повертайтеся в контору, обидва.
— Здається мені, юначе, ви занадто вже тут розкомандувалися, — сказав Циліндр, а інший, коротун із випнутою щелепою, енергійно закивав.
— Ідіть, — сказав я. — Цьому хлопчику потрібен відпочинок.
Вони окинули мене поглядами згори вниз та вийшли. І правильно зробили. То було єдине слушне рішення. Бо настрій у
Хлопчик тримав повіки прикритими, поки не стих цокіт підборів їхніх чобіт, і лише тоді опустив руки.
— Сей, ви його зловите?
— Так.
— І вб’єте?
— А ти хочеш, щоб я його вбив?
Поміркувавши, він кивнув.
— Еге ж. За те, що він зробив з моїм татом, і сеєм Джеферсоном, і з усіма іншими. Навіть з Елродом.
Я зачинив двері камери, знайшов відповідний ключ і повернув його. Кільце з ключами я повісив собі на зап’ястя, бо в кишеню воно мені не влазило.
— Малий Білле, я дам тобі одну обіцянку, — сказав я. — І присягаюся іменем свого батька, що я її виконаю. Я його не вб’ю, але ти будеш присутній при тому, як він повисне у зашморгу, і власною рукою я дам тобі хліб, щоб розкришити під ногами його трупа.
У конторі двоє не-надто-хороших помічників свердлили мене поглядами, сторожкими і неприязними. Та мене це не зачіпало. Я повісив низку ключів на гачок біля джин-джена і сказав:
— Повернуся за годину, може, трохи раніше. А тим часом хай ніхто не заходить у в’язницю. Це і вас двох стосується.
— Надто нахабний, як на жовторотого, — зауважив помічник з випнутою щелепою.
— Не підведіть мене, — попередив я. — Це буде нерозумно. Вам усе ясно?
Чорний Циліндр кивнув.
— Але шериф дізнається про те, як ви з нами розмовляли.
— Сподівайтеся, що ваші роти ще будуть здатні розмовляти до того часу, коли він повернеться, — сказав я і вийшов.
Вітер усе посилювався, гнав хмари брудного, солоного пилу між будинками з декоративними фасадами. Головна вулиця Дебарії була у повному моєму розпорядженні, окрім хіба що кількох прив’язаних коней, що понуро стояли, повернуті задами до вітру. Свого коня я так лишати не хотів (і Міллі, мула, на якому приїхав хлопчик, також), тому повів їх до стайні, що розташовувалася на дальньому кінці вулиці. Там їх радо прийняв конюх, особливо після того як я дав йому половину золотого зливка з гаманця, що його носив у жилеті.
Ні, сказав він у відповідь на моє перше запитання, у Дебарії нема ювеліра і не було ніколи, скільки він себе пам’ятає. Але на друге запитання відповів ствердно і показав через дорогу на кузню. Сам коваль стояв у дверях. Поділ його шкіряного фартуха, з кишені якого стирчали інструменти, тріпотів на вітрі. Я перейшов дорогу, і він приклав до лоба кулак.
— Хайл.
Я привітався з ним у відповідь і пояснив, що мені потрібно — що ця річ буде мені потрібна, сказав Ванней. Він уважно мене послухав і взяв патрон, який я йому простягнув. Той самий, яким я вводив у транс Малого Білла. Коваль подивився на нього проти світла.
— Скільки зерен пороху в заряді, знаєте?
Звісно, я знав.
— П’ятдесят сім.
— Аж стільки? Боги! Дивно, як ствол вашого револьвера не вибухає щоразу, коли ви тиснете на гачок!
У патронах, якими стріляли револьвери мого батька (ті, які я одного дня сподівався надіти), було по сімдесят шість зерен, але я промовчав. Все одно коваль би не повірив.
— Сей, ви зможете виконати моє прохання?
— Думаю, так. — Він замислився, потім кивнув. — Так. Але не сьогодні. Не люблю розпалювати піч, коли вітер. Одна жарина — і може зайнятися всеньке село. А пожежників у нас не було звідтоді, як мій батько був малий.
Я витяг гаманець із золотом і витрусив собі на долоню два зливки. А поміркувавши, додав до них третій. Коваль подивився на них зачудовано — перед ним лежав його заробіток за два роки.
— Мені потрібно, щоб це було зроблено сьогодні, — сказав я.
Він широко всміхнувся. Серед густезної порості рудуватої бороди сяйнули дивовижно білі зуби.
— Дияволе-спокуснику, не відходь! Та за те, що ви мені показуєте, я б і сам Ґілеад наважився спалити дотла. До заходу сонця те, чого потребуєте, буде у вас.
— Я бажаю отримати це до третьої години.
— Еге ж, я й мав на увазі третю. Точнісінько до секунди.
— Добре. А тепер скажи-но мені, в якій таверні у вас подають найкращу юшку?
— Їх лише дві, і ніде вам не запропонують пудингу з голуб’ятиною, як готує ваша мама, але й не отруять теж. «Кафе Рейсі», мабуть, найкраще з двох.
Мене це цілком влаштовувало. Я подумав, що для такого хлопчика, як Білл Стрітер, котрий стрімко ріс, кількість їжі була важливішою, ніж якість. Змагаючись із вітром, я попрямував до кафе. «До темряви розгуляється самум», — сказав мені хлопчик, і я зрозумів, що він мав рацію. Він чимало пережив і потребував відпочинку. Тепер, коли я знав про татуювання на щиколотці, хлопчик був мені вже не потрібен… та тільки шкуряк про це не знатиме. І в’язниця для Малого Білла була безпечним прихистком. Принаймні я на це сподівався.
Стравою дня було тушковане м’ясо, і я ладен був заприсягтися, що солили його не сіллю, а солонцевою пилюкою, але малий з’їв усю свою порцію і прикінчив мою, коли я відставив її вбік. Один із не-надто-хороших помічників зробив кави, і ми пили її з бляшаних чашок. Їжу ми розклали просто в камері, сидячи по-турецькому на підлозі. Я дослухався до джин-джена, але той усе не дзвонив. Мене це не здивувало. Навіть якщо Джеймі й Верховний шериф дісталися до джин-джена на своєму кінці, то вітер уже, напевно, обірвав дроти.
— Мабуть, ви вже на цих бурях, що їх звете самумами, собаку з’їли, — сказав я Малому Біллу.
— О так, — відповів він. — Це якраз їхня пора. Погоничі їх ненавидять, а підпаски — ще більше, бо коли буря застає їх у полі, то спати доводиться просто неба, і багаття не розведеш, бо…
— Бо жарини можуть розлетітися, — згадав я слова коваля.
— Точно. М’яса більше немає?
— Немає. Але є дещо інше.
Я простягнув йому маленький мішечок. Зазирнувши всередину, Білл просяяв.