В зоряні світи

Бережной Василий Павлович

Вигук подиву вирвався з грудей Ольги й Івана Макаровича. Перебиваючи одне одного, розпитували, як це сталося. Микола розповів про далекосяжні плани монополії “Атомік-Вельт”, про честолюбні наміри її боса, про свою сутичку з ним. Плугар слухав мовчки, а Ольга все вигукувала: “Ну, ви подумайте!”

Пішли до “кисневого залу”.

— Значить, Іване Макаровичу, створили трохи атмосфери? — повеселішав Микола.

— Значить, створили.

— Повітрям і водою ми забезпечені, а їсти що будемо?

— Відносно цього дикого бізнесмена ми подумаємо, товариші, — промовив Іван Макарович, ходячи по залі. Загорський, Ольга

і Мілько сиділи на підлозі. — Зараз я хочу розповісти важливіше. В таку далеку і таку небезпечну мандрівку, як експедиція на Місяць, мене особисто штовхала не проста цікавість. Хоча, мушу визнати, і цікавість у людському житті відіграє величезну роль. Так от, я поставив собі завдання вивчити, розвідати — чи є можливість оживити цю планету? По-перше, треба було встановити, чи було тут взагалі життя. Це ми з вами встановили незаперечно: було. По-друге, треба було вияснити, чи є тут джерела для створення атмосфери. Ви бачите — є! В місячних мінералах — безліч кисню! А маючи в своїх руках такі невичерпні джерела енергії, як атомні ядра, ми можемо практично, підкреслюю практично, ставити питання про створення атмосфери на нашому супутнику… Передбачалось, що ми зберемо всі ці відомості, повернемося на Землю і потім буде підготовлена велика експедиція з потужними приладами для видобування кисню й азоту, експедиція, розрахована на роки інтенсивної праці. Але, як бачимо, ми змушені лишитися тут. Життя прискорює наші плани! Ми починаємо велику, історичну справу — створення атмосфери Місяця. Закриємо вхід до цього підземелля, наповнимо його повітрям. Але от завдання — зв’язатись з Землею. Щоб, як тільки закінчиться ніч, до нас прибула підмога. — Іван Макарович зупинився біля Загорського. — Коли ви налагодите передавач?

Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.

— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…

— Правильно!

— Але ж Дік…

— Ага, тепер про цього невдячного суб’єкта, — Іван Макарович знову заходив по залі. — Він діє як картяр, думаючи, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!

— Та що ви! — схопився Микола.

— А ось давайте поміркуємо…

І Плугар почав розповідати свій намір.

“Еврика!”

Коли екіпаж підійшов до “Комети”, Ольга не могла стримати вигуку:

— Тільки подумати — тут засів ворог!

— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той трос, що звисав із “коридорчика”, — спочатку ми його “осліпимо”…

— Як?

— А ось так!

Микола за допомогою троса спритно вискочив на ракету і швидко зняв антену локатора. Ольга з захопленням дивилася на юнака.

— Тепер давайте побачимо, що робить претендент на світове панування, — сказав Іван Макаровим, ідучи до ілюмінатора.

Ольга та Михайло й собі підійшли.

Дік стояв, заклавши руки в кишені, і блискав металевими зубами.

Іван Макаровим приклав до ілюмінатора аркушик паперу, на якому великими літерами було написано:

“Вгамуйтеся. Припасів вистачить на всіх”.

Дік махнув рукою, одвернувся. “Ну, почекай же, сучий сину, — думав Плугар. — Ось Микола тобі покаже!” Він дивився в кабіну з наростаючим хвилюванням і напруженням: от-от туди прорветься Загорський! Але минала хвилина за хвилиною, а Микола всередині не з’являвся. А через деякий час він виліз наверх і коротко кинув:

— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдиходи.

— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.

— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода карьожити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрібен локатор, щоб зв’язатися з Землею. Інакше — загинемо.

Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важкою ношею.

— Треба під’їхати до хвоста, вибухівку носити так, щоб не побачив, — міркував Загорський. — Не встигне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з кабіни.

— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.

— Але все-таки шкода “Комету”, — обізвався Мілько.

— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого виходу нема.

Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в думці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця вкрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь урочистою, святковою, живою. “Невже ж доведеться її поранити?” думала Ольга. А в мікрофон сказала.

— А що, потім не можна буде її полагодити?

— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.

— Що, хіба немає інструментів?

— Та інструменти є, навіть матеріал є для залатування пробоїн.

— Ну, так у чому ж річ?

— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…

— Еврика! — раптом вигукнув Микола. — Еврика! Я знайшов інший спосіб!

— Який? — в один голос запитали Ольга, Михайло і Плугар.

— Найпростіший! І як тільки я відразу про це не подумав! — Микола схопився і кинувся до ракети.

— Що він надумав? — пробурмотів спантеличений професор.

А Микола вже видерся на ракету, потім обернувся і гукнув у мікрофон:

— Олю, принесіть мені сумку з інструментами! Під сидінням, брезентова. Вона, вона, давайте!

Ольга бігцем принесла сумку, легко кинула її Миколі.

— Що ви хочете робити? — спитав Іван Макарович. Але Микола вже спустився в “коридорчик”.

— Не хвилюйтесь, тату! — підійшла до нього Ольга.

— А що як він одімкне люк, чи якось його відкрутить, а той вистрілить? Ходімо до ілюмінатора!

Заглянули в ракету. Ольга стала навшпиньки і собі притулилася до ілюмінатора скельцями скафандра.

Дік сидів за столиком і апетитно їв якісь консерви. На високочастотній плиті, мабуть, грілося кофе. Дік час від часу, не встаючи з-за столика, простягав руку і помішував його ложечкою. На господарів, що дивилися на кабіну, не звертав ніякісінької уваги. Але і в бік люка не поглядав, і це трохи заспокоювало Івана Макаровича. Та ось Дік підвівся, підійшов до плитки, почав повертати вмикач.