В зоряні світи
Шрифт:
— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано суворо говорила вона, поправляючи постелі.
Коли “пацієнти” засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Михайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, мабуть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація [5] організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!
5
Регенерація — здатність
Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертався, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром воно блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!
350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала батька, Миколу і Михайла.
…Нарешті сталося!
— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина розплющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вказала на сонного батька і Загорського:
— Бачиш?
— Бачу, — шепотів Михайло.
Ольга показала йому кам’яну плитку.
— Бачу! Все бачу, Оленько!
Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залі.
— Тс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.
Вони одійшли до стелажів з плитками, зашепотіли.
— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…
Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спільно пережите горе якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це її аніскільки не здивувало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудовано, пошепки розповідав про те, як відчув, що повернувся зір.
Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ відкрився Плугаревим очам, де й дівся отой філософський спокій! Ольга і Михайло посміхалися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки, ворушив пальцями, не зводячи з них очей. Він не бігав, не вигукував, а тільки дивився і дивився на свої руки. На віях у професора блиснули сльози.
— Ну що ж, товариші, — схвильовано проговорив він, ховаючи руки за спину, — тепер будемо обачнішими. Матінка-природа не люблять жартувати!
Допомоги з Землі Плугар сподівався з настанням дня на Місяці. За його підрахунками, до прибуття другої ракети лишалося може один-два земні дні,
— А як вони нас відшукають? — спитала Ольга.
— Відшукають! — відповів Іван Макарович, розглядаючи кам’яну плитку. — Розташування нашої ракети відоме. Сліди доведуть до всюдихода, а тут уже…
— Тут теж сліди їх поведуть! — перебив Загорський,
— А ми хіба не вийдемо назустріч?
— Чому ж не вийдемо? — Іван Макарович розглядав усе нові й нові плитки. — От заготуємо кисню — будемо навідуватись до виходу. А підніметься сонце — то перейдемо в ракету, там зручніше,
— Авжеж! — зраділа Ольга. — Тим часом, тату, дозвольте нам з Михайлом розім’ятися в цьому селенітському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…
Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в мандри по цьому лабіринту. Професор ніби передчував небезпеку.
— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосферою, отоді ходи, вивчай!
Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона “не теплична” і т. д. До того ж тут не можна заблудитися: порох зберігає сліди, а світло заливає всі проходи!
І професор, зрештою, погодився. Порадив узяти про всяк випадок запасні кисневі балони.
— Далеко не йдіть. Вас, Михайле, призначаю старшим.
— Єсть, Іване Макаровичу!
І вони пішли.
Професор разом з Миколою заладнав двері, перевірив роботу апаратури і знову взявся розглядати “бібліотеку”. Але якесь невиразне, тривожне передчуття не залишало його.
Не минуло й півгодини, як повернувся Мілько. Микола та Іван Макарович швидко наділи скафандри, відкачали повітря. У навушниках зазвучали розпачливі слова юнака:
— Ольга десь ділася, Іване Макаровичу! Просто сказати — зникла. Слід обривається на рівному місці, а її ніде нема… Пішла вбік метрів на двадцять і от…
— Ведіть мене туди!
Ішли швидко і мовчки. Нікуди не спускалися, все на цьому ярусі. За рогом тунелю в стіні — пролом.
— Вона звернула сюди, ось її слід…
Ольжин слід вів через купу каміння в якесь тісне приміщення, схоже на каземат. Освітлювальної кулі там не було, довелося світити ліхтарями. Слід у поросі був лише до середини підлоги, викладеної масивними чотиригранними плитами. На одній з плит пилюка зовсім стерта, наче там сиділа Ольга. І більш ніде нічого, ніяких інших ознак.
— Олю!
— Олю!
Дівчина не відгукувалась. Мацали промінням ліхтарів німі стіни…
— Очевидно, вона ішла так… — Мілько перескочив обвалене каміння і побіг по її сліду. І тут сталося несподіване: як тільки Михайло ступнув на ту “стерту” плиту, одним кінцем вона втопилася в підлогу, другим піднялася, і юнак миттю зник унизу. Його ковтнув кам’яний люк!
Професор скрикнув од жаху. Поки підійшов до злополучної плити, вона вже врівноважилась і щільно закривала отвір. Ставши біля неї на коліна, натиснув на край плити. Камінь подався, відкриваючи темний отвір. Спрямував туди світло ліхтаря — скільки сягав зір — зяяв бездонний круглий колодязь! Здалося, ніби вітер дмухнув з його глибини.
— Михайле! Ольго! Михайле, Олю! — в розпачі гукав професор.
Але відповіді не було.
День другий
Іван Макарович вийшов із страшного “каземату” і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обережність, він біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко долаючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михайло. “Адже він не безкінечний! — тривожно шугала думка. — Може… може вони ще живі…”