В зоряні світи
Шрифт:
Микола насторожено подивився на Діка. Той продовжував:
— Бачите оту зеленаву скелю?
— Ну, бачу.
— Так от, вона цілком належить моїй монополії.
— Тільки тому, що ви її обнюхували?
— О, вона має приємний запах: у ній високий процент “Селеніту-1”. Внаслідок тектонічних процесів вона виринула на поверхню, а жила її тягнеться, за нашими дослідженнями, на велику глибину… Ми взяли цієї руди… скільки б ви думали?.. всього двісті грамів! І, як бачите, ці грами розметали нашу базу! — В голосі його чулося захоплення. Він дивився на зелену скелю, як заворожений. — Сила, там дрімає демонічна сила… І ми її розбудимо! Вона служитиме нам, чуєте, Загорські,
— Не кажи гоп… — засміявся Микола. — Знаєте це слов’янське прислів’я?
Дік не відповів. Мовчки обернувся і пішов по сліду до опаленої улоговини. Загорський за ним. Так і йшли весь час аж до “Комети”, не промовивши й слова.
Із щоденника Ольги Плугар
“Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непогано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі-матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна холодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Останнім її залишив Мілько — він розмовляв за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки догадалися! А ми, як ми зраділи, коли встановили зв’язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне, дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамусю! Як я скучила за тобою…”
“Батько невтомний. Наче алхімік священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста”.
“Усім нам довелося таки добре “погріти чуби”, щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів — камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені, принаймні так думає тато, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Кілька разів повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову “підганяти” їх, закладаючи кам’яними плитами. Зрештою людська наполегливість таки домоглася свого!
Микола сказав:
— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повітрям, а от створити атмосферу для всієї планети не вдасться.
Батько гаряче заперечував. Взагалі, я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що як повернемося на Землю, він зляже від нервового виснаження.
А Загорський стоїть на своєму:
— Природа все-таки поставила людині певні межі через які не можна переступити.
— Треба вірити в силу людського розуму, в силу науки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну “непереборну” межу переступив — перелетів з однієї планети на іншу, а про другу говорить… Немає для науки меж!
Може, воно й так, але все ж таки створення атмосфери Місяця дуже… важко уявити.
— Та це треба половину речовини Місяця перетворити на газ! — не відступав Микола. — А може, й більше!
Батько доводить, що ні. Співставляє щільність мінералів і газів, “планує” атмосферу висотою не більше трьох-чотирьох кілометрів. Невже його задум здійсниться?..”
“У нас дискусії за дискусіями. Що ми не робимо — чи шукаємо селенітські поховання, чи намагаємось відкрити сліди металів, завжди якось непомітно зав’язується суперечка. Микола переконаний, що селеніти не знали металів. Батько твердить, що хоч селеніти може й не знали міді, бронзи і заліза, але метали тут, безперечно, є. Вони зосередилися в ядрі планети. Тільки
— А оці, що лишилися? — спитала я.
— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояснив батько”.
“Загорський розкритикував тутешню добу, яка триває місяць.
— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тварини?
Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр’я.
— Життя всесильне! — захоплено проголосив він”.
“Вони ходять без скафандрів! Аж тепер пригодився барометр! Показує “ясно”… Значить, атмосфера Місяця вже народжується! Можна вже й розмовляти без мікрофонів, просто так. Повітря передає звук”.
“Дуже неприємне враження справляє похмура постать Діка. Бродить, як примара, не скидаючи скафандра. Щось носить у собі недобре, зле. Зайняв собі окрему кімнату неподалеку від нашої зали”.
“Але ж і довго тягнеться ніч. Хоч тут у нас і світло, як удень, але вона все ж якось давить на нас.
Микола добився свого: тато вивчився грати в шахи і вже “вліпив” йому один мат.
Зараз вони всі троє сплять, розкинувшись на матрацах, а я чергую. Сиджу і пишу на колінах. Різні чудернацькі думки лізуть у голову. Інколи мені здається, що все це сон… Хоча б скоріше сходило сонце і починався великий день!”
Невидимий ворог
Ольга блукала поміж колонами храму — насторожена й тривожна. І хоча цей ярус глибинного міста вже був заповнений атмосферою, вона ходила в скафандрі. Правда, кисневий балончик був у неї відключений, але на випадок потреби його можна включити негайно — досить лише повернути краник. “Тут на нас чигають несподіванки, — говорив Ользі батько. — Треба бути завжди насторожі”. А їй хіба що? Скафандр зовсім легкий. Тут ходиш — неначе тебе на крилах носить.
За порогом храму — в широких вулицях-тунелях, в залах і на майданах сяє яскраве сонячне світло, яке ллється і ллється з чудесних прозорих куль, що акумулюють, як гадає Загорський, світлову енергію. А тут сутінки. Жевріє холодним вогнем крижана глиба в “чаші”, а вгорі, на кам’яному склепінні, сяють зображення сузір’їв.
Ольга ходить, не поспішаючи, присвічує собі ліхтарем. Яскравий сніп електричного світла вихоплює то масивні підніжжя колон, то шестигранне каміння облицювання стін. Знічев’я Ольга постукує топірцем по стінах, колонах. Невже тут немає ніяких таємниць? Особливо цікавите Ольгу медицина — от якби знайти які-небудь селенітські ліки! Чи, може, селеніти зовсім і не хворіли?
Нараз Ольга зупинилася і помітила мерехтіння. До її слуху виразно доносився якийсь приглушений шум. Обернулася до “чаші” — крізь тріщину пробивається цівка якогось сивого газу, кидає тремтливу тінь. На якусь мить Ользі здалося, ніби заворушились зотлілі селеніти. Але то була тільки мить. “Чого тут лякатися? — подумала Ольга. — Геологічне явище. Може, колись тут був вулкан…” Струмінь газу досяг склепіння і черкнувся зір.
Минуло може хвилин п’ять чи десять, і газ перестав іти, розвіявся по храму, неначе фіміам під час богослужіння. Побігти і розповісти про все батькові, що він скаже?
Ольга кинулася бігти. її “крок” становив не менше десяти метрів, тільки стіни миготіли! От коли б вона отак бігала на Землі! Це ж був би нечуваний, неймовірний рекорд!
Ось і їхня кают-компанія, сяюча, залита світлом простора кімната. Працює “апаратна” — безперервно поповнює і “фільтрує” атмосферу. Батько і Загорський сидять біля шахової дошки, склавши руки на колінах. Чи обмірковують ходи? Біля них лежить на матраці Мілько.