В зоряні світи
Шрифт:
Відчувалася втома, почастішало дихання. “Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…” застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігантському павутинні.
Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!
Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не могла. “Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти врятуєшся!” Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати,
Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. “А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…” — “Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків, то я їх пройду!”
Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непокірне серце…
Сльози Івана Макаровича
Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плугар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…
Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. “Спущу їм! Це їх врятує!” Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. “Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться”. Промовивши “стережіться”, Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. “Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упавши, то цей балон їх може добити…”
Повернувся в “бібліотеку”, перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив між стелажами кам’яних плиток.
Минула година, друга — ніхто не повертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…
Ходячи по “бібліотеці”, Іван Макарович запримітив на стіні навпроти дверей виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно підколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася в прозорій кам’яній плівці постать селеніта. “Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…”
Перебирав різноколірні кам’яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?
Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.
І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до “бібліотеки”.
— Іване Макаровичу!
— “Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…”
— Іване Макаровичу!
— Все в порядку!
“Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?” Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!
І професор Плугар заплакав. За шоломом ніхто не помітив його сліз, але він таки плакав, як дитина.
…Пошукова партія заглиблювалась у надра Місяця так, щоб колодязь, в який упали Ольга і Мілько, був віссю їхнього спуску. Орієнтуватися, звичайно, було важко. На кожному повороті чи на перехресті зупинялися, обираючи напрям. В одному місці хотіли навіть довбати топірцями стіну, але тривалість цієї роботи зупинила їх. Можна й не натрапити на той колодязь, а час буде згаяно. Та й взагалі, коли вони пройшли з кілометр чи два вглиб, сподівання на успіх почали розвіюватися. Колодязь, наче гільза, увігнаний у товщу порід — спробуй, доберись до нього!
І несподівано до них скотився балон, а за ним і другий! Не говорячи й слова, всі кинулись по сліду…
“Говорить Місяць!”
Після великого нервового напруження Іван Макаровим відчував себе зовсім розбитим. Він не мав сили навіть розмовляти.
— Іване Макаровичу! — зверталися до нього новоприбулі. — Скажіть, як ви знайшли оці катакомби? Ви ж тутешні старожили…
— Потім, потім, товариші, — втомлено кидав професор. Так він відповідав на всі запитання. Ольга робила Михайлові перев’язку. Він сидів на матраці і мовчки стежив за її рухами. Дотики дівочих рук були такі ніжні, милі… Михайлові хотілося притулитися щокою до Ольжиної вузької долоні і так сидіти й сидіти. А які симпатичні веснянки на її обличчі! Щось у ній є таке… “Невже закохуюсь? — з острахом подумав Михайло. — Ще почну гут переживати… Ні, я нюні розпускати не буду. Поговорю з нею на Землі…”
Ольга відчувала, що діється з Михайлом, — стриманим, відлюдкуватим Михайлом! Серце її співало.
Новоприбулі з захопленням оглядали “бібліотеку”. Загорський тимчасом налагодив пошкоджені рації в Ольжиному та Михайловому скафандрах.
— О, я й забула! — вигукнула Ольга. — Що ж то за хвиля, тату, що викинула нас на берег? Чи ви чуєте, тату!
— Що?
— Про хвилю питаю…
— А… То вам Земля допомогла. То хвиля морського припливу. — Іван Макарович підвівся. — Пора, товариші, рушати. Нам ще багато невідкладної роботи. А найперше — підвести ракету. Ага, запросіть і “сусіда”… — він коротко розповів про Діка.
Швидко зібралися. Захопили з собою і мумію.
— Цей селеніт, Іване Макаровичу, буде дійовою особою нашої першої передачі!
— Тобто?
— Ми ж привезли телевізійну апаратуру! Телевізійна передача з Місяця…
— Оце даремно, — сказав професор. — Тут треба займатися дослідженням, а не спектаклями… Ну гаразд, ходімо.
Мілько ішов, спираючись на плече Загорського, а Ольгу ніс на руках Іван Макарович. Новоприбулі взяли апаратуру, інструмент, постелі. Позаду плентався Дік.
Коли вибралися з кам’яного лабіринта до всюдихода, в кожного полегшало на серці. Якось краще почуває себе людина під сонцем! А тут ще ж і небо незвичайне: на темному оксамиті сяє Сонце, величезний голубуватий диск Землі і зорі, зорі… Люди дивилися крізь скельця шоломів на рідну Землю, і звідси вона здавалася ще ріднішою!
Навантажили всюдихід, самі вмостилися в його кузові.
— Еге, — згадав Загорський. — А машина ж несправна! Не заводиться.
— Це, видно, напівпровідники не витримали холоду, — почав міркувати Михайло. — Відкрий он ту кришку, так, там зліва…
Справді, виявилось, що місячний мороз наче зубами перекусив напівпровідники. Як тільки їх замінили, мотор одразу запрацював. На місце водія сів Іван Макарович. Обернувся, перерахував скафандри і включив швидкість. Машина рушила, прокладаючи слід у поросі…