В зоряні світи
Шрифт:
— Це залежить бід Ольги… — невесело сказав Загорський.
— Значить, буде все в порядку! — промовила дівчина якомога бадьоріше. Тримаючи під рукою шахи, повела їх по залитому світлом тунелю.
Таємничий люк
Там, на поверхні Місяця, була холодна ніч, а в ярусах глибинного міста сяяв непогасний день.
Кілька годин спускалися наші мандрівники з “поверха” на “поверх”. Перехід зовсім не втомливий для м’язів, але нерви були весь час у напрузі, і саме це стомлювало. Які ще несподіванки чекають їх у цьому дивовижному
Поки що нічого нового Ольга не помітила: понад тунелем тяглися такі самі приміщення, як і в районі храму; в них може і є щось інакше, та розглядати було ніколи.
В кількох місцях натрапили на обвали — із тунельного склепіння повипадало каміння, великі кучугури його перепиняли шлях. Але освітлювальна система була, на щастя, неушкоджена, і Ольга вела батька, Загорського та Мілька все далі й далі. Спочатку спускалися східцями, а потім вони потрапили в такий тунель, що великими закрутами вів, здавалося, до самісінького центра планети.
Нарешті Іван Макарович наказав зупинитись.
— Гадаю, що досить. Ми вже на великій глибині… Хлопці не заперечували.
Ольга облюбувала простору залу.
— Ого, та тут цілі штабелі якихось кам’яних плиток! — вигукнула вона. — Буде з чого добувати кисень. Та кладіть уже свої тюки.
Вона старалася говорити так, ніби нічого особливого й не сталося, хоча тривога наповнювала її душу, як наповнюють зимове небо колючі зорі.
— Щодо плиток, то ти не поспішай, — обізвався Плугар, обережно опускаючи свій тюк на підлогу, встелену шаром м’якого пилу. — Вони що — спеціально оброблені? Складені в якомусь порядку?
— Так, тату! Вони складені, неначе в стелажі…
— Може це селенітська бібліотека? — обізвався Загорський. Він стояв біля своєї ноші, безпорадно опустивши руки.
— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович, — може бібліотека, може архів документів. Ану дай, Олю.
Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.
— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович.
Ольга витерла, придивилась.
— Вони різноколірні. Якась мозаїка кольорових плям…
— Штучна?
— Ні, наче природна.
— Ну добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.
Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.
— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.
Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.
Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше двадцяти годин підряд.
За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення повітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати “атмосферу”.
Як тільки прохід щільно заладнали кам’яними “дзеркалами”, скляні кулі, що освітлювали залу, погасли.
— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.
Ольга включила ліхтар, провела ним по залі, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п’ять: одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.
Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.
— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.
— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?
— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоч деякі з них, мабуть, зроблені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу “квартиру” світло якось проникало… Не обов’язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.
— Де ж тоді джерело?
— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.
— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.
— А що ж ви думаєте.
Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:
— Ну, що там показує барометр, Олю?
— А я й забула про нього! — схопилася дівчина. — Працює! “Ясно” показує — дощу можна не боятись!
— Тоді скидаймо свої чохли.
Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.
Іван Макарович тримався, немов легендарний філософ, його спокійне обличчя ніби говорило: “Мені відомо те, про що багато хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей”. Він підбадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.
Мабуть, під впливом Ольжиної психотерапії і витримки Плугаря добре тримався і Микола Загорський.
— У старі часи, — говорив Мілько, — церковники проголосили б: “Світ їм потьмарився, бо переступили межу дозволеного”. А хіба є межа для людського розуму? Правда ж, Іване Макаровичу, що й тепер — в епоху ядерної енергії — ми навіть уявити не можемо, чого досягло людство в далекому майбутньому?..
…Минали довгі втомливі години. Беззвучно працювала киснева апаратура, роз’єднуючи міцно спаяні елементи і наповнюючи приміщення життєдайними газами. Жадібно вбирали їх легені оцих посланців людства, та не тільки це підтримувало в них вогонь життя. Думки, свідомість, воля, тобто все, що різко відрізняє людину від тварини, відігравало не меншу роль, ніж кисень. Іван Макарович і Загорський сиділи на своїх матрацах. Ольга ходила й ходила по залі; а поруч, в штабелях кам’яних плиток, дрімала селенітська мудрість. Розмовляли на філософські теми, аж поки Ольга, подивившись на годинника, не наказувала приймати снотворне.