Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
Султан мовчав. Він не знав, як погамувати страх своїх вояків. Покарати нажаханих? Робив це не раз. Але ж новобранці, ті, кому судилося зустрітись із козацьким військом, белькотіли згодом те саме:
— Сірко — непереможний! Потішаючись, у час битви він звелів козакам підняти над головами срібні заточені ножі, вдарити ними хрест-навхрест — і відразу ж безсилля скувало наші передні ряди. Більшість закам’яніла на місці. Всі вони потрапили в ясир.
— Але чому ті, що були позаду, кинулися врозтіч? — хрипів султан.
Нукери, падаючи на коліна,
Султан, утомлений поразками, йшов до своїх візирів. Хитромудрі радники, вислухавши намісника Аллаха на землі, радили йому земне — спокусити Сірка. Але правитель заперечував:
— І це вже було. Чув, що поляки вдавалися до підкупу. Дурноголові шляхтичі не відали, що золоті червінці та коштовні прикраси — для цього гяура ніщо. Кажуть, він засміявся в очі піднощикам дарів: «Я не баба, щоб носити всілякі брязкальця». І летіли пріч монети й золоті ланцюжки. А за ними й голови шляхтичів.
— Але ж є й інша зваба, — знаючи велику любов правителя до жагучих одалісок, догідливо раяли візири.
— І до такого не ласий цей чоловік. Гяури мають у серці одну любов.
— Але ж, певно, що й він безвільний перед якоюсь силою? — шукали розгадку султанові радники.
— Але ж якою? — султан аж пінився від злості. — Це — страшний чоловік. Він знає те, чого ніхто з-поміж людей не відає. Бачив я сам, на шиї своїм воїнам понавішував захисні амулети, що на них густо нанизані якісь бульбочки. Ці бульбочки рятують від голоду і спраги, допомагають проходити під водою та зачаїтись у непрохідному болоті. Навіть сліпці поряд із ним — відчайдушні та непохитні. Той сліпий воїн-співець, якого Сірко повсякчас має біля себе, не тільки співом, а й зброєю служить війську. Як це можливо?! Навіть і кінь, що носить гяура-Сірка на собі, навчений виносити свого господаря з найлютішої січі. Що це за людина?! Хто він такий насправді?!
— Він — великий воїн, — захоплено вигукували візири.
— Він — урус-шайтан! — гнівно блискав очима правитель.
І візири, низько схиляючись, виправляли свою необачну погрішність:
— Але ж немає на землі більшого воїна і славнішого з-поміж усіх людей на землі, як ти, наш правителю, брат Сонця й Місяця, внук і намісник Аллаха на землі.
ОСІНЬ —
Сірко з Петром неждано прибули додому. Та ще й не самі, а з двома молодими козаками.
— І що за гості до нас завітали? — розпрямивши плечі, радісно зустрічав вершників біля воріт Дмитро Половець, маючи велику потіху з того, що рідні люди додому прибились, та ще й, як водиться, не багато і не мало — купу січових новин привезли.
— Ну, здоров будь, батьку, — притримуючи за повіддя Сивогривого, привітався Іван.
Окинув старого поглядом, широким рухом пригорнув його до себе, а вже тоді мовив: — Як воно тут воюється з чотирма бабами? Нелегко буває, еге ж?
Половець ґонорово розгладив вуса:
— Звісно, що буває всякого, бабам теж хочеться верховодити, але ж тут отаманую таки я, — гордим жестом обвів подвір’я.
— Діду, а в хаті хіба ні? — зблиснув білозубим усміхом Петро.
— Е, хлопче, що ні, то вже ні! Тс-с, щоби не дай Боже ніяка зараза не почула і не донесла жіноцтву, — вдавано насторожено озирнувся навсібіч. Готові засміятися, козаки на мить завмерли біля господаря, з виразу його обличчя побачивши, що той готується сказати щось потішне. — А за порогом, хлопці, — махнув старий рукою у бік хати, — не нашенська, а бусурманська територія.
Козаки зареготали. На шум із хати вибігла Половчиха і… на хвилю завмерла на порозі, оглядаючи несподіваних гостей.
— А ось і головний бусурман нагодився! — весело позирнув на жінку господар. Мовби й не чуючи його слів, та радісно сплеснула руками й метнулася до прибулих:
— Дітоньки мої любі! Очам своїм не вірю! Які ж то знамениті гостини маємо! А я собі пораюся біля пиріжечків, розчинила сьогодні, ніби знала, що гостей матиму, — жебоніла радісно, — аж тут чую, галас у дворі. Дай, думаю, вийду.
— Не вийшла, а вискочила притьмом, як до весільного почту! — Дмитро Половець усе гонориться перед козацтвом.
— Та мовчи вже, старий, — поблажливо махнула рукою на його насмішки жінка і відразу ж дорікнула. — Що ж це ти до хати гостей не просиш? Діти голодні з дороги, а він їх усілякими нісенітницями забавляє!
— Та я ж і не встиг за тобою, — виправдовується Дмитро.
— Нічого, мамо, нічого, — стає на захист батька Іван. — 3 обідом ще встигнемо. А де Софія і дівчата?
— По гриби до лісу подалися. Ось-ось мають прийти.
— А що ж це за славні козаки з вами, Іване? — запитала Марія.
— Це, бабо, мої побратими, — поперед батька виступив Петро. — Я розхвалив їм наших дівчат, от вони й свататися надумали.
Зачувши це, прибулі козаки зашарілися. Спантеличені Половці перезирнулися між собою, з подивом глянули на Івана.
— Мовчи, дурнику, — гримнув той на сина. Від батькового окрику Петро принишк. — Йди ліпше з хлопцями, дай коням вівса.