Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
Завжди поряд із Сірком були його хранителі. Передусім — це Сивогривий, дивовижний кінь, що відгукувався на найменший рух свого господаря. Під час бою він завдавав ворогам великої прикрості. З розметаною гривою гасав перед ошелешеними бусурманами, розпалюючи їх не на жарт. А коли нападники кидалися в бій, Сивогривий, либонь, замовлений незламними закляттями, легко ухилявся від прицільних стріл та гострих шабель. Зброя його не брала. Із води цей кінь виходив сухим, із вогню — неопаленим. І свого господаря вмів уберегти від лихої загрози. Але ж і Сірко не мав страху ні перед чим. І кінь, і вершник були варті один одного. Тому траплялося й таке. Перейнявшись духом битви, Сивогривий гарцював перед ворожим військом, збурюючи татарських коней голосним іржанням і мовби намовляючи їх до відступу: враз оскаженілі коні з піною на губах кидалися врозтіч, металися по всьому полю, скидаючи з себе нажаханих ординців і втоптуючи їх у траву. І коли великий страх охоплював душі бусурман, донедавна ще таких палких войовників, молодий ватаг Сірко зі сміхом закликав до битви відчайдухів-козаків, які невідступно
Про велику надію на відродження сили запорожців вістувала пісня, закликана до життя дзвінким голосом Тараса Вербовика.
Та, ой, як крикнув же та козак Сірко, Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків: «Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці, Та збирайтеся до хана у гості!» Та туман поле покриває, Гей, та Сірко з Січі та виїжджає. Гей, та ми думали, та ми ж гадали, Що то орли та із Січі вилітали, — Аж то військо та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Січі виїжджало. Та ми ж думали, ой, та ми ж гадали, Та що сизий орел по степу літає, — Аж то Сірко на конику виїжджає. Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали, Та що над степом та сонечко сяє, — Аж то військо та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграває. Та ми думали, ой, та ми ж думали, Що то місяць у степу, ой, зіходжає, — Аж то козак Сірко, та козак же Сірко На битому шляху на татар оступає.
ПАГОНИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ
І от Сірко знову стояв на батьківському порозі, радісно оглядав рідну хату, де пахло свіжоспеченим хлібом і травами. Нічого тут не змінилося, тільки малеча засіяла отчий дім сміхом. Софія подарувала родові Половців двох хлопчиків і двох дівчаток, але залишилась усе такою ж вродливою і тендітною, як дівча. Під час коротких навідин додому Іван вслухався в тихий голос дружини, вдивлявсь у радісний блиск її зелених очей.
Тішився тим, що роки, здавалося, не мали над нею влади. Насправді ж, вона молодшала тільки тоді, коли приїздив він. Коли ж перед розлукою цілував її біля воріт у замкнені смутком вуста, Софія, немов квітка, починала поволі в’янути. Недовгі зустрічі змінювалися довгим чеканням. Але жінка не жалілася, не нарікала на свою долю. Лишень іноді вночі плакала тишком, щоб ніхто не чув і не бачив. Але пильна Половчиха спостерегла невістчине горе, та ще й якось уранці спостерегла, як та, позирнувши на шлях, краєм хустки витерла заплакане обличчя. Розраджуючи, свекруха водночас і дорікнула Софії:
— Доню, не плач, бо змарнієш. А чоловіки не люблять змарнілих жінок. Вони забирають нашу молодість і красу, додають нам зморшок, але воліють, щоб ми були все такими ж, як і під час першої зустрічі.
Після цієї розмови Софія стала ще обачнішою. Ховала свій смуток навіть від самої себе. Всю ласку й ніжність віддавала дітям. А ті вродилися на славу! Шестилітній Петрусь, найстарший, як дві краплі води був схожий на батька. І не лише зовні, а й за характером — такий же запальний та прудкий. Мабуть, хлопцеві на роду було написано стати козаком: хоч і малим був, а вже хапався за шаблю. До матері йому й діла немає — підійде, хіба коли зголодніє, а так усе за дідом назирці бродить. То йому шаблю дерев’яну витеши, то пістолика такого, як у тата, зладнай. А дідо, обравши найстаршого внука за улюбленця, догоджає йому в усіх забаганках. Виросте хлопець не для дому — видно це вже й зараз. Важко з цим миритися Софії, але й змінити нічого не можна. «Вродився таким», — гірко зітхає жінка, передчуваючи нелегку долю старшого сина. Про наймолодшого трирічного Романка ще годі щось певне сказати, хоч і він — це гаразд видно — найбільше горнеться до батька, а понад усе любить, коли той підкидає його високо вгору дужими руками. І тільки щодо дівчаток — п’ятирічної Галинки і чотирирічної Катрусі, — Софія була спокійна. Біля них на старості їй буде добре, бо вони з малих літ горнуться до неї, переймаючи мамині вміння. Іван, коли вдома, все з синами бавиться. Доньок він теж любить — це дружині добре відомо, але чомусь іноді їй здається, що Іван зовсім не знає, як поводитися з такими тендітними створіннями. Тому, взявши котрусь із дівчаток на руки, швидко опускає її на долівку, тільки що по голівці погладить. А якось запримітила Софія, що й гладить батько доньок так, ніби торкається крихкого скла — щоб ненароком їх не розбити.
Марія Половчиха, втішена внуками, весело оглядає поросле споришем подвір’я. Он біжить, лопотить ніжками до неї Петрусь, на ходу вигейкуючи:
— Егей, бабуню, я ворога поцілив!
— Невже! — зойкає Марія.
Вдоволений Петрусь радісно сміється, що йому вдалося здивувати бабу, і виставляє поперед себе зламане стебельце городнього маку.
— Ось, бачте, зітнув палицею! — аж підскакує хлопча.
— І нащо ти, малий бешкетнику, незрілу маківку підтяв?! Коли б то поспів мак, взяли б ми макове насіннячко, гарнесенько розтерли його і пиріжечка спекли. А так, що тепер з нього буде? — чомусь геть несердито сварила баба онука. Вона зовсім не вміла гніватися на цього хлопчика, навіть коли він робив шкоду — тільки й того, що покартає злегка. Але ж невгамовний Петрусь покиває на бабині слова, а затим, стріпнувши чубом, знову капоститиме, аж доки мати не візьме до рук різочку і не провчить сина за бешкет… Дарма Марія повсякчас вступалася за пустуна — Софія теж могла бути суворою. І Петрусь після маминої екзекуції втишувався — сідав на моріжку біля баби й жалісливо бідкався:
— Бабуню, а чого мама різочкою б’ється? Я по-козацьки ворога поборов, а вона мене цвих по руцях. Чого вона така сердита?
— Не гнівайся, серденько, на маму. Ти був неслухняний, от вона й не стрималася, — втішатиме Марія малого.
— Зла вона і недобра! — навздогін мамі сварив пальчиком той.
— Ах ти ж, запальний мій Половцю! — бабуся ледве стримувала у грудях сміх.
— Ні, я не Половець! — набурмосений малий заперечливо стріпнув русявим чубом.
— А хто ж ти такий?! — принишкла від подиву Марія біля завзятого забіяки, що вміє так ревно відстоювати своє.
— Я — Сірченко Петро! — гордовито вимовив хлопчик, довівши Половчиху ледве що не до реготу…
Та Петрусь недовго сидів на моріжку. За кілька хвилин, знудившись біля баби, подався знову до забави і знову вскочив у шкоду — достоту так, як чинив колись його батько. У свої шість рочків, доки русоголові сестрички бавилися мотанками, а манюній Романко тупцяв коло матері, Петрусь хотів уже осідлати справжнього скакуна, а не дерев’яного коника-каталку. Він мало не щоднини бавився своєю іграшковою шаблею, а коли Сірко бував удома, не зводив захопленого погляду з лискучої батькової зброї і щораз приміряв на себе пропахлу вітрами та польовим роздоллям козацьку шапку. Видно, що в Петрусеві мало було від трударя-хлібороба, а більше від козака-войовника зі славного козацького роду Половців.
РОЗПЛАТА ЗА ЗРАДУ
Козаки живуть від походу до походу. Така їхня вдача, як то мовлять сивочубі характерники Пугач та Вітрогон. Але ліпшої воякам і не треба. Нічого їм удома по зачіпках сидіти, штани протирати! Козацька доля — це вигострені у битвах шаблі та набиті порохом пістолі.
А про початок походу звичайно вістує пісня. Як оце тепер. Занедужавши на лихоманку, Тарас Вербовик не має сили йти в похід. Це уперше він не збирається в дорогу разом з усіма. Мусить залишатись на Січі, доки не оклигає. Характерник Сірко, сідлаючи Сивогривого, тривожиться за молодого побратима. Дарма, що Пугач завірив: біди з хлопцем не буде. Разом із давнім приятелем Вітрогоном він узявся підняти на ноги хворого кобзаря. За його вказівкою Тарас Вербовик уперше скуштував на смак гірку горілку. Щоправда, горілку з попелом — найліпший засіб проти лиходійки-пропасниці. І слабкість Тарасова поволі відступає. Але все одно співцю-Вербовикові не йти з іншими в похід. Сили його розтрачені в боротьбі з хворобою. Та він не відсторонився від збору, не сидів сам у курені. Хоч не в поході, то на січовому майдані прислужився товариству. Із кобзою в руках знайшов собі місце серед вояків, тонкими пальцями торкнувся натягнутих струн, і ось уже новонародженою піснею випроводжає побратимів на битву:
Ой, пішли та й козаченьки на орду війною, Полилась ворожа крівця за ними рікою. Ой то не дуб, не зелений та й до неба пнеться, То Сірко, наш козаченько, із ордою б’ється…Літня спека зморила військо. Та не завадила тому, що мало статися: запалали у вогні татарські улуси. Визволені козаками бранці повертались додому. Іван Сірко благословляв їх у дорогу. І раптом відчув на собі сторожкий погляд: хтось злякано дивився йому в спину. Озирнувшись, Сірко мало не впав із коня, побачивши поряд того, кого найменше сподівався зустріти тут, хоча й знав, що рано чи пізно мусив би на нього натрапити. Перед Іваном Сірком стояв Тарас Чорнопліт — заклятий його ворог. Той, про кого говорила ворожбитка Рода, що не вдатний до козацької шаблі. І, як завжди, не помилилася: примудрився сей страхопуд без бою у полон втрапити. А скількох мереф’ян погубив своєю легкодухістю! Навіть хресного поклав у домовину. І Тараса Вербовика зору позбавив.