Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
— Зрадник! — запалавши люттю, Сірко рвучко заніс шаблю над Чорноплотовою головою.
Але той зненацька вихопив з-позад себе малолітнього смаглявого хлопчика, підняв його високо і тремтячим голосом вигукнув:
— На ось, рубай спершу його! Це — мій син. Його мати — татарка.
Аж уклякнув од несподіванки Сірко. Дивина та й годі! То онде Чорнопліт знайшов свою долю! На чужій землі, посеред чужого люду, довірившись чужій вірі, зрікшись усього рідного…
— Запроданець клятий, — кинув гнівне звинувачення просто в обличчя недругові.
— Не вбивай! — впав на коліна Чорнопліт, потягши за собою й малого, що, перелякавшись, вибухнув голосним плачем.
Завмерла шабля в Сіркових руках. В душі його зчинилася
— Живи, — з відразою подарував помилування зіщуленому Чорноплотові. — Колись вовком витимеш і каятимешся у всіх своїх гріхах!.. Але ж ти і так уже покараний: став своїм серед чужинців…
— Я не один такий! — раптом пролунало.
— Що?! — здивувався Сірко. — І скільки ще таких, як ти?!
— Чверть визволених не хоче вертатися на Україну.
— Брешеш, собако! — зіскочив з коня Сірко і вхопив Чорноплота за груди. — Я не вірю тобі!
Тарасів син зайшовся криком і безтямно залопотів: «Аман! Аман! Аман Аллах!»
— Спитай сам он у тих! — Чорнопліт тремтячою рукою вказав на людей, що й справді, збившись докупи, стояли неподалік.
Воно й правда: ці звільнені не поспішали йти звідсіля.
— Спитаю, — важко відступив од Чорноплота, боячись цієї миті самого себе.
— Чого ви чекаєте, люди?! — суворо запитав Сірко у звільнених бранців, які боязко позирали на свого рятівника. Уперше Іван Сірко надибав таке диво. Скількох уже визволив із неволі й кожного разу бачив сльози радості в очах. А ці люди не раділи, тільки ніяково переминалися з ноги на ногу, силячись щось йому сказати. Зрештою, хтось таки наважився:
— Що нам дасть оце визволення, Сірку?
«Що мовлять ці безумці? Чи вони подуріли з радості?!» — подумав собі Іван, а вголос запитав: — Говоріть, чого ви хочете? — зібгав пальці рук у тугі кулаки.
— Ми хочемо… зостатися.
— Чому?! Навіщо?! — не йняв віри почутому.
— Тут — наш дім, наші родини. На батьківщині нас нічого не чекає.
Аж стрепенулося серце в грудях Сірка на ці слова. «Як же це так?! Запроданці! Вбити всіх до одно…»
Його думки перервав схлип немовляти. На руках молодої жінки заплакала дитина. Коли б не це, козацький ватаг, певно, не розмірковував би ані миті. Та зачувши голос безневинного дитяти, вже не мав сили чинити вбивство. Вклавши у піхви шаблю, важко махнув рукою:
— Хто хоче — нехай залишається. Гнати, як невільників, нікого не будемо…
Звісивши голову на груди, повертався Сірко додому. Вів за собою великий ясир. За ним ішли й визволені. Але чимало звільненого люду зосталася на чужій землі. Ніхто силоміць не тягнув їх на батьківщину, ніхто не заковував у ланцюги. Вони залишалися там з власної волі. Не захотіли вертати додому…
У характерника Сірка на серці лежав преважкий камінь. Думав про полеглих під час битви, про сльози згорьованих матерів, які чекали їх удома і благали його, коли вирушав у похід: «Верни, козаче дорогий, нам дітей з неволі!» — думав і мучився. «Скількох українців яничари поклали до могили? Коли здіймали ятагани над їхніми головами, то не прислухалися до голосу своєї крові: народжені на цій землі, ніколи не мали її в серці. Це ж неминуче — і син зрадника-Чорноплота, якого я не повинен був милувати, і всі ці інші діти з ясними очима і темними тілами — згодом, підрісши, чорним лихом засіватимуть землю предків. Вона їм буде чужа! Бо ж їхні рідні батьки зреклися її… Запроданці, кляті!»
І ось уже люто картав себе Сірко за мимовільну слабкість: «Ні! Я зробив не так, як потрібно було. Помилився я, ех помилився… Треба все виправити. Негайно!»
Смикнув за повіддя Сивогривого:
— Відіслати молоде козацтво на справу! Вирубати зрадників до ноги! Не дамо бусурманам плодитися на погибель українського люду!
…Коли вже було по всьому, Сірко під’їхав на місце страшної кари і, ставши на коліна, глухо промовив: «Простіть, сараки, нехай на Страшному Суді розсудять нас»… І враз осікся: серед трупів упізнав сина Чорноплота — широко відкритими очима мертвий хлопчик дивився на нього. В очах тих навіки закарбувався жах. І раптом промайнув у них відблиск далекого минулого: купальська ніч, багаття, і він сам, Іванко Половець, ще зовсім дитина, збитий підніжкою молодого зухвальця Тараса, лежить в гарячий золі, а над ним чутно кпини, навздогін яким лунає його голосне запевнення: «Як я виросту, то поб’ю тебе!..».
ТРИ ЧИСНИЦІ ВІДЛІКУ
Це був важкий похід… «Благе діло», — так сказав про страшну кару для відступників отаман Гуня. А в Івані після того щось ніби надламалося. Кривавий гріх мучив його душу, хоч він начебто безжурно оповідав цілком здоровому Вербовикові подробиці тієї виправи. Сірко тихо запевнив сліпого:
— Я відплатив твоєму кривднику і всім тим, хто стояв за ним…
Великодушний юнак тільки й мовив:
— Бог їм суддя.
Та розмова із другом не полегшила непосильної ноші. Сірко знову не спав ночами. Щойно склеплював повіки, чорним воронням зліталися до нього зусібіч жахні думки, а потім враз спалахували дві ясні цятки — навіть не бачачи очей, чув на собі їхній світлий пронизливий погляд. Невинно убієнна дитина жадала помсти…
Ніхто з людей не міг допомогти йому загасити пекельний вогонь роз’ятреного болем серця. Навіть і найближчі. Ні дружині, ні матері не переповів козак усього до крихти — не смів звіритися у своєму гріхові. Характерникам Пугачу та Вітрогону теж не хотів розкривати про свої почуття. Втім, мудрі наставники усе збагнули самі, проникли у глибінь його розпачу та запізнілого каяття. Збагнули й мовчали — ні осуду, ані виправдання не чув од них. А хотів почути. Понад усе хотів почути, що вони думають про його вчинок. Мусив хоча б із кимось поговорити про це. Мусив вихлюпнути перед спорідненою душею повноводий струмок своєї гіркоти. Тому й зібрався до Роди. Лише вона могла відчути, як бринять найтонші струни його душі. Перед нею не треба була критися з найпотаємнішим. Рода розуміла його, як ніхто інший.
За тиждень після того лиховісного походу характерник Сірко, осідлавши Сивогривого, стрілою помчав на Перевозькі хутори.
Волхвиня звіряла свій лік. Рахуючи прожиті літа, як стужавіле зерно, завбачливо зазирала у майбутнє. Відхиляла завісу незнаного. Дивилася і бачила, яким невтішним шерегом втрат тягнеться її будучина. Нелегко їй було, ой нелегко…
За своє довге життя Рода зазнала чимало лиха. Найперше: відійшли на інший світ батьки. Одне за одним подалися на береги вічності, залишивши їй у спадок невигойний біль… Через кілька років після того Рода втратила кохання — поклала у домовину нездійсненного дівочі мрії та молодецьку жагу. Їй тоді було сімнадцять, йому стільки ж. Він був сином-одинаком, для якого батьки надбали гарні статки. А вона не мала посагу. Однак він любив її. Стільки ніжності виповів біля заколисаної верби. Стільки щемливих слів сказав їй, одній-єдиній, виціловуючи палко вуста. Літньої ночі цілував її, а восени одружився на іншій…