Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:
— Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… — рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.
Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:
— Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..
Дмитро мовчав. Спершись чолом на долоню, дивився просто перед собою.
І що тепер він мав сказати жінці, що заквилила над ним, як та чайка:
— Чо-го ж ти мов-чиш, чо-ло-ві-че?!
Підвів очі від столу, важко глянув на дружину.
— Що ти хочеш почути, Маріє?!
— Скажи їм, — плачучи кинулась до нього, — що нам лишилося вже зовсім мало жити… Як мовиться, три чисниці на двох. Нехай внук наш буде біля нас!
Дмитро заперечливо хитнув головою. Серце жінки заболіло-затрепетало в грудях, вгадуючи наперед, що відповість він на її слізне прохання. Старий Половець важко підвівся з лави:
— Хай хлопець їде на Січ, — цими словами голова родини зупинив у хаті суперечку. Мало бути по його слові. Нічого вже не змінити.
Після смерті Романка Марія Половчиха почувалася недужою. Спершу як дрібний пісок, а потім як важке каміння обрушився на неї відчай. Пекучий біль немилосердно здавлював горло, не давав спочинку ні вдень, ані вночі. Іноді вона справді задихалася, хапала ротом повітря, мов витягнута з води риба. І тоді Софія притьмом бігла до свекрухи, тремтячими пальцями похапцем розстібала сорочку на її впалих грудях, злегка розтирала пучками горло. Біль поволі відступав. Але ненадовго. Не встигала жінка натішитися короткотривалим спокоєм, як незнана хвороба, ніби причіпливий чужий пес, поверталася знову і невідступно пленталася поряд.
Від розпачу Марію рятувала лише велика віра. Половчиха більше часу проводила в церкві, ніж удома. Щоднини, після вранішньої служби, вона надовго зупинялася біля образу Богородиці, просила у неї прощення за всі гріхи. На диво всім мереф’янам, до набожної дружини невдовзі приєднався й Дмитро Половець. Той, хто раніше доводив інколи її до сліз богопротивними словами або ж незумисними грубощами в день свята. Либонь, у скрутну хвилину, знесилений втратами і тривогою за недужу дружину, чоловік нарешті вирішив звернутися до Бога. Так гострословили злі язики за спиною старого Половця, що, згорбивши плечі, ніби ніс на них непосильний тягар, щоранку йшов слідом за дружиною до церкви. Ставлячи свічечки за здоров’я жінки, ревними молитвами просив у Господа зцілення для її немічного тіла. Одначе Марії не легшало. А люди дедалі частіше перемовлялися поміж собою про те, що, мабуть, Половчисі вже недовго топтати ряст. Навіть і дяк, дізнавшись про причину несподіваної набожності старого Половця, виявив до нього співчуття. Але, як виявилося згодом, не безкорисне. Нерідко тепер після служби він чатував на чоловіка за порогом церкви, діставав з-за поли зачерствілу проскурку «от патриарха всєя Руси Нікона во імя ісцеления Божьей раби Маріі» або ж запопадливо тицяв у руки затемнену карафку «со святой водой, прівезєнной із Ієрусаліма», за що, звісно, отримував щедрі подаяння від Дмитра, враженого такою чуйністю.
Але дякова «сердечність» була напускною. Він сам себе видав. Якось, добряче перепивши, він похвалявся перед мерефськими господарями, що має відтепер звідки брати щодня «на опохмеление». Мовляв, Дмитро Половець не поскупиться, в боргу не залишиться. «Благо, води в нашем колодце імєєтся вдоволь, а проскури завсєгда найдутся в каком-нібудь заброшенном углу дома».
Ці слова швидко розійшлися поміж людьми. Як почув їх Половець, то був би вибив дух із клятого пройдисвіта. Ослабла Марія насилу стишила гнів чоловіка, змусивши його пообіцяти, що викаже батюшці всю щиру правду про цю пригоду. Однак отець Григір про все дізнався сам. Його стараннями дяка вкотре вже було відлучено від служби. А Дмитро Половець, спересердя розбивши затемнені карафки та викинувши свиням засохлі проскури, нараяв Марії звертати на іншу дорогу: відвіз її на хутір, до старої знахарки. Та ретельно викачувала напасницю-неміч яйцями, зливала її воском, а наостанок порадила недужій спалити із себе натільну сорочку:
— У ній клята хворість осіла!
І хоча Марія зробила все, як наказала хвалена на всі околиці ворожбитка, нічого не допомогло. Жінка почувала, що сили її поволі тануть. Достоту, як віск на запаленій свічечці. Слухаючи свекрушині охання, Софія не раз, заварюючи міцні трави для неї, співчутливо казала, що добре було б податися до Роди:
— Вона б, мамцю, вас умить на ноги поставила. У неї є помічні мазі від усього…
Половчиха скрушно зітхала на слова невістки. Вона й справді потребувала помічної мазі. Такої, яка могла б розтопити той глибинний студений біль, що вихолоджував її із середини. Але ж такої мазі, напевне, не знайти на білому світі. І допомоги нізвідки чекати. Відколи волхвиня Рода подалася геть звідси, гнана лютою образою — от недарма кажуть, що з роками давні гріхи виходять на яв, і падає на грішників розплата: он тільки тепер стало відомо, як Тарас Чорнопліт разом зі своєю ватагою запалив хижу лісової знахарки, — ліс закрив свої таємниці. А відтак провину мерефських дурноголовців спокутують усі люди, бо немає ліків на їхні болячки. Марія не мала сили податися світ за очі, до старої. І не могла відпустити в дорогу Софію, хоча та просилася в неї не раз.
— Підеш з дому, хто про все дбатиме? — спиняла невістку слушним запитанням. — Я вже до жодної роботи нездала…
Марія казала правду. Єдине, на що вистачало у неї снаги і сили, це згадувати своє минуле… Доки невістка та дівчатка-онучки опікувалися нею так, ніби вона була щойно прибулою довгожданою гостею, вона міркувала про своє. Проціджуючи у глиняний глек молоко, через густе сито буднів поволі проціджувала і свої невтішні думки. Думала про те, що скоро помре. Мислила, які кривди кому й коли завдала. Подумки просила прощення у тих, перед ким колись необачно завинила. Витираючи гіркі сльози на очах, потайки видивлялася на рідних, ловила на їхніх лицях найменші відтінки жалю. Вона не хотіла завдавати їм болю. Крилася зі своїми почуттями від усіх. Але все одно бачила неспокій та страх в очах Дмитра і Софії. Чулася винною, що завдає їм клопоту своєю слабкістю. Он скільки справ навалилося на них! Коли б не дівчатка — малі помічниці — чи впоралася б Софія з усім?
Марія чекала на рідних, які подалися були порядкувати в Дібровиному саду, що залишився без господаря. Вона почувалася зле. Щось мучило її, не давало спокою.
«Мабуть, я ось-ось помиратиму». Спершись на костур, жінка вийшла до воріт. «Коли б то тільки встигнути попрощатися». Побачивши вертлявого сусідського хлопця на вулиці, закликала його ближче, дала дрібну монету і попрохала збігати до садиби Михайла Діброви.
— Скажи, аби мої вже йшли додому. Щось я зовсім недобре почуваюся…
Аж раптом вона побачила на вулиці вершника. Звіддаля ще мати пізнала сина. Серце її радісно тенькнуло і мало що не вилетівши з грудей назустріч рідній душі.
— Іванку… Ти звідкіля? А де Петрусь? — видихнула з острахом.
— З ним все добре, — посміхнувся син. — А ви?.. Як ви, мамо?.. — скочивши із коня, з тривогою вдивлявся в її обличчя.
— А що там зі мною може бути?
— Ви тяжко захворіли, мамо? — пильно зиркнув їй в очі.
— Та хто тобі таке сказав? Се неправда, сину.