Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
— Господь потребує біля себе найліпших, — співчутливо промовляє старенька бабуся у відповідь.
Втім, Марія, здається, ні на кого не зважає. Сяк-так виповівши свій відчай, пошерхлими руками гладить маленьке личко померлого, жебонить слізно до похиленого чоловіка:
— Не вберегли ми внука, Дмитре. Блідий-блідесенький, вклався він спочивати у страшну постелю. Та не в рідній же хатині, а в чорній домовині. Петрусю, іди сюди, хлопчику, — безтямно термосить за руки старшого онука, — попрощайся з братиком. Він же тягнувся за тобою, таким, як
Чотирнадцятилітній Петрусь, затискаючи тонкі вуста, тремтячими пучками поквапом витирає сльози. Розкраяне відчаєм юне серце тужить за братом. Мучиться Петро тим, що заохочував Романка до вишколу та муштри. І того дня він міг би зупинити малого. Коли б був ближче, а не на вулиці з хлопцями, то зміг би, мабуть, зарадити біді… Був для молодшого брата порадником. Як і для сестричок. Он вони причаїлися біля нього, найстаршого, злякано і з жалем дивляться на мертвого Романка.
— Господь милостивий, — старечий голос отця Григора, який став біля труни, аби розпочати заупокійну службу, втішає родину, — поєднаних союзом любові Він не розлучає…
— Упокой, Господі, душу усопшого раба Твоєго отрока Романа! — горластий дяк зненацька перекрикує панотця. — Прости єму всякоє согрешеніє, вольноє і нєвольноє, і даруй єму Царствіє Твоє! — посоловілими очима оглядає згорьовану родину, міркуючи потайки, як щедра богомільна Половчиха відплатить йому за його запопадливість.
А Марія тим часом розпачливо зиркає навкруги і впирається поглядом у чоловіка. Сподівається від нього розради. Та Дмитро не може дивитися їй в очі — почувається винним у тому, що сталося. Не застеріг. Не вберіг. Не в змозі поділитися з дружиною горем, яке причаїлось у його глухому мовчанні та згаслих очах, Дмитро Половець із силою стискає долоні в кулаки, ніби це допоможе йому розчавити біль втрати. Та біль той невиліковний…
На дев’ятий день після похорону, щойно від поминального столу розійшлися люди, Іван ошелешив рідню:
— Збирайте в дорогу Петра. Він поїде зі мною.
Родина заціпеніла. Софія, приклавши долоні до грудей, перевела стривожений погляд із чоловіка на сина, не знаючи, що сказати на це і що робити далі. Дмитро, який саме зібрався встати з лави, завмер біля столу. Дівчатка принишкли й собі. Першою оговталась Марія:
— Ой лишенько! — Половчиха сплеснула руками, прохально, як загнане звіря, поглянувши на сина. — Іване, вгамуйся! Що ти надумав?!
У гострому погляді сина побачила, що заперечень він не потерпить. У ній раптом ожило давнє відчуття страху і смутку, яке оселилося в її душі тієї днини, коли від батьківського порогу подався у світи її єдиний син. Не питаючи ні в батька, ані матері дозволу на це, не прощаючись перед довгою дорогою — зібрався й утік. З тих пір більше часу проводить на Січі, а менше з родиною… І от Господь забрав Романка. Тепер і Петруся не буде поряд. Марія схопилася за внука:
— Не пущу!
Хлопець принишк. Пориваючись до батька, не мав сили відсторонити бабусю — це ж на її
Іван, відчувши цілком недитячі вагання сина, звернувся просто до нього:
— Петре, скажи, чого ти сам прагнеш?
— Я… — несміливо промовив у відповідь хлопець. Розгублено оглядаючи обличчя найрідніших людей, він не смів уголос висловити своє бажання.
— Кажи, бо мені ніколи! Зараз рушатиму.
Батькова твердість додала хлопцю певності.
— Я хочу на Січ! — поспіхом вимовив і став ближче до батька.
— Дитина не тямить, що говорить! — вибухнула плачем Марія. — Це ти!.. — стрілила поглядом на сина. — Це ти напоумив хлопця! У чотирнадцять літ, подавшись за пороги, тепер і власного сина забираєш геть з дому. Та він ще малий, чуєш?! Залиш його тут! Не губи!..
Іван заціпив зуби, аби стриматись:
— Я знаю, мамо, що ви любите Петра понад усе. Але я — його батько. І я знаю, що ліпше для нього, а що ні. Крім того, це — його вибір. Ви ж самі чули, — додав тихіше, побачивши, як поникли материні плечі. — Так буде краще.
— І що ліпше? Що?! — ручаї сліз потекли по лицю Половчихи. — Нащо йому шаблюка до рук, коли біля землі стільки роботи є? Хай би вчився плуг у руках тримати. І нам поміч, і йому добра наука в житті, що не раз придасться.
— Буде вам, мамо! — різко обірвав Сірко Маріїне голосіння.
— Ні, таки послухай мене, — жалібно засокорила та до сина, з докором вдивляючись у його обвітрене та потемніле від горя лице — Коли ти подався з дому, ми були молоді. А зараз і нам треба помочі. Ти ж про всіх дбаєш, за всіх в оборону стаєш, та тільки що з того нам, твоїм рідним? Зістаримося — нікому буде й кухля води піднести. Романка вже немає!
Марія заридала. Думала, може, розжалобить сина, геть знесиленого втратою, натомість почула від нього щось цілком несподіване:
— Я збережу Петра біля себе.
Половчиха зблідла. Іван неначе докоряв їм усім — батькові, матері, дружині. Він, здається, звинувачував їх у тому, що сталося.
— Сину! — скрикнула Марія. — В чім наша вина?
Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:
— Жінко, збирай хлопця в дорогу.
Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:
— А ти?! Чого ти мовчиш?!
На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.
— Хіба ти не мати?!
— А Іван — батько.
— Але ж він забирає!
І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:
— Ну і хай! Так треба! Чуєте?!
Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.
— Жінко, схаменися! — відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.