ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
Хто ж може тут жити? Дівчина розгублено зупинилася, не знаючи, чи то йти далі, чи то краще спочатку поспостерігати. Цього разу обережність перемогла.
Було тихо. В хатинці або нікого не було, або там спали. А може, взагалі ніхто не жив, а вона сидить тут і чекає. Роздратовано поглядаючи на чорного птаха, що не зводив з неї очей-намистинок, Аріяна ніяк не могла звільнитися від нав’язливого враження, що ворон той самий. Нерви геть не годяться. А сонячний диск вже майже сховався. Потрібно щось робити. Не встигла Аріяна й подумати, як зліва, зовсім недалеко, почувся шурхіт кроків. Дівчина нагнулася ще нижче, приховуючись від відвідувача, і завмерла в очікуванні.
До хатинки наближався хлопець. З
Від несподівано моторошного скрипу, що пролунав, тріску та ображеного воронячого каркання дівчина просто підскочила. Та й так і завмерла приголомшена. Хатинка якось неприродньо почала вивертатися із землі, розгойдуючись з боку в бік, тріскотячи і стукотячи відкритими віконницями. Грудки зсипалися з основи чорними глибами, щілина під нею все збільшувалася і… Підйомним механізмом виявилися двоє величезних пташиних ніг. У Аріяни навіть рот від здивування відкрився. Ноги тим часом трохи незграбно потоптались, тоді завмерли на хвильку — ліва, піднявшись, почухала праву.
Це — страхітливий сон! Від котрого неможливо прокинутись. Якийсь безглуздий, одурманюючий сон. Чи творіння архітектора-гумориста? Студента екстраординарного дизайну? А хатинка на ніжках, всередині котрої точно весь посуд порозбивався, врешті решт розвернулася задом на перед і так само незграбно опустилася. Знову настала тиша.
Хлопець, якось підозріло озирнувшись, ступив на дерев’яні сходинки. Все ще ошелешена Аріяна гарячково розмірковувала, що ж їй робити далі, коли роздратовано виявила Малюка вже на півдорозі до дивного туземця. Знову ті ж граблі!
— Стій!
Вона стривожено вискочила за Малюком, боячись, як би не трапилося непоправного — навряд чи хлопець знає про драконячу отруту.
Але цього разу дракончик її почув. Він уповільнив біг і зупинився. Хоча, можливо, його зупинила зовсім не Аріяна. Від одного погляду на незнайомця дівчина також різко зупинилася. Той спочатку абсолютно заворожено втулився на дракончика, потім перевів нерозуміючий погляд на неї. На його, як виявилось, злегка веснянкуватому обличчі проступало таке нескінченне здивування, ніби перед ним вогонь замерз.
— Здрастуй! — тихо промовила Аріяна хриплуватим від хвилювання голосом. — Я... Мне потрібна допомога... — і обірвалася. Почувала себе ніяково під цим поглядом. Таке враження, що дурницю бовкнула.
Обличчя хлопця стало ще більш здивованим, якщо таке взагалі можливе.
— Ти йшла за мною? — він замовк в замішанні. — Ти хто така?
В останній фразі з’явилися інші нотки. Неприязні. Але... Туземець розмовляв універсалом!
— Я не знаю, де я і як сюди потрапила. Мені потрібно до будь-яких засобів зв’язку...
— А ну забирайся звідсіля поки ціла! Тут не церемоняться з непрошеними гостями!
Із цими словами він, відкривши двері, зайшов до середини.
— Зачекай! Будь ласка! Зачекай!!!
Та двері вже зачинилися за ним, а хатинка, так само тріскотячи і хитаючись, виконала поворот у зворотньому напрямку.
Аріяна розгублено спостерігала за фантастичними маніпуляціями, не розуміючи, що відбувається. Адже вона просто попросила про допомогу. Хіба важко вказати шлях, якщо вже сам не хочеш допомогти? Просто вказати шлях?
Вона попрямувала вздовж стіни до входу, маючи твердий намір дізнатися дорогу. Ось і поворот за кут і...
Входу не було. Аріяна здивовано подивилася на стіну без вікон і дверей. Колодязя також не було. Це як? Адже вона сама бачила, як хатинка повернулася, отже, вхід має бути тут. Щось потерлося об її ногу, і вона мало не підскочила з переляку. Та це був всього-на-всього Малюк.
— Ти мене наздогнав? — задумливо сказала Аріяна, підняла його на руки і визирнула за ближній кут. Біля протилежного кінця виднівся колодязь... — Я з’їхала з глузду?
Вона, тепер вже повільно, стала просуватися вздовж стіни хатинки. Колодязь все наближався. Аріяна підійшла до кута, на мить їй здалось, що у неї запаморочилася голова, — і все повторилося. Колодязя не було, не було і дверей. Серце калатало шалено. Із сусідньої сосни знущально каркнув ворон.
Зробивши ще дві спроби на більшій відстані від хатинки, Аріяна змогла обійти її нормально тільки коло самої смуги лісу. Піти прямо — той самий ефект: запаморочення, зворотня сторона галявини. Ось і колодязь, ось і вхід. А дістатися до нього неможливо. Як же так?
Це все ненормально. Такого не буває. Та краще про це зараз не думати. Якщо думати про це зараз, то без психіатра не обійтися. Потрібно забиратися звідсіля, і якнайшвидше. Куди завгодно. Хоча б туди, звідки хлопець вийшов. Він же йшов звідкись? Не всі ж тут такі...
Вона, кинувши останній погляд на дивну хатинку, швидким кроком попрямувала до лісу. Стежки не було. Байдуже, просто буде йти прямо.
На ліс опускався вечір.
…До берега величезного лісового озера Аріяна вийшла, коли грозове небо, що тонуло у водному плесі, вже не пропускало жодного сонячного відблиску. Темрява навколо дихала, шелестіла, непомітно огортаючи обіймами страху. Дівчина на злегка тремтячих від пережитого хвилювання і втоми ногах підійшла до першого ліпшого дерева і присіла, притулившись до стовбура спиною. Вона вже шкодувала, що пішла від хатинки, нехай і такої божевільної. Підібрала під себе ноги і, притисши сумку з дракончиком до грудей, завмерла. До того ж стало значно холодніше. Сильний вітер пронизував темний ліс наскрізь, гнав небом чорні кошлаті хмари. З озера тягнуло сирістю і безнадією. Як? Як це могло статися? Чому однієї миті ти керуєш своїм життям, а іншої – геть втрачаєш контроль над ним? Чи якби будь-яка незначна подія того дня не сталася, вона б опинилася тут? Посеред невідомо де і невідомо як повернутися? Зрештою, яка тепер різниця? Від тисячі думок голова розколювалася. От би закрити очі та прокинутися вже вдома, в теплій постелі. Вдома, де так спокійно, тепло і затишно... Так надійно...
Почуття легкості, свободи, ейфорії повільно почало розливатися венами... І ніяких хатинок на курячих ніжках, дивних туземців, зачарованих колодязів... Нічого цього не стало... Все щезло... Так добре буває лише вдома... Вдома...
...Відчуття вихором увірвалися в свідомість та в реальний світ. Аріяна з невимовним жахом виявила, що борсається по шию в крижаній воді, відчайдушно намагаючись втриматися на поверхні. Та хтось, міцно обхопивши її, не давав можливості пливти. Час від часу її затягало вниз, під воду, вона захлиналася, із неймовірним зусиллям виринала, усвідомлюючи тільки одне — стихія перемагає її, паралізує тіло, сковує волю, поглинає повністю. Залишилася лише паніка. Народжена давньою фобією. Сили вичерпувались, опір слабшав. Її здолали, вона потоне… Раптом під ногами з’явилося дно. Дно! Викашлюючи воду, аж легені рвалися, зрозуміла, що з’явилася іскра надії на порятунок. Дівчина вперлася п’ятками в пісок, намагаючись пригальмувати, та з останніх сил кинулася відчайдушно дряпатися і вириватися. Крізь плескіт води та шум дерев до неї долинали зойки болю і люті нападника, але останні спроби звільнитися нічого вже не давали. Ще мить — Аріяна відчула, як її викинули на піщаний берег і... відпустили.