ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
Дівчина здригнулася. На терасу увійшов темноволосий хлопець. Образ із далекого минулого.
— Серж?
— Радий тебе бачити... Вже третій раз приходжу...
— Вибач, я... Не дуже була схильна до зустрічей.
— Та я все розумію! Просто хотілося тебе побачити.
—
Сергій присів у друге крісло.
— Звідкіля суниці?
— Тітка передала. Пригощайся.
Зніяковіла тиша.
— Якщо б я знав того ранку...
Його голос сів і він замовчав.
Аріяна здивовано покосилася на гостя.
— Не уявляєш, що тут творилося…
— Мені так шкода... Стільки людей турбувалося... Мені насправді дуже шкода...
Знову мовчання. Аріяна дивилася в сад, Сергій, судячи з усього, також.
— Ми з компанією домовилися зустрітися. Йдемо з нами.
— Сергій, я...
— Будь ласка.
Аріяна стиснулася. Їй не хотілося. А ще потрібно було подумати. Багато про що.
— Всі за тобою скучили, Аня не розуміє, чому ти її уникаєш. Добре — нас, але її... Краща подруга, все ж таки.
Він правий...
— Добре, — невпевнено протягнула вона після короткої паузи. — Зачекай внизу. Тільки переодягнуся.
— Сподіваюся, це не відмовка, щоб виставити мене за двері?
— Я зараз спущуся. Чесно.
Сергій вийшов. Аріяна залишилася сидіти. Сунички були солодкими і дуже смачними. Такими, як там…
Із хвилюванням, врешті, ініціювала тріаду НІКСа і розгорнула інфополе. Вибрала адресата. Відмінила. Знову вибрала. Втримала себе від пориву знову відмінити.
— Здрастуй, Божена. Сьогодні
— Ага. — Миловидна дівчина театрально закотила очі, виражаючи удаване невдоволення, потім уважно глянула на співрозмовницю. — Ти чого така похмура, щось трапилося?
— Та ні, все гаразд.
— Мені здалося...
— Все гаразд, — перебила її Аріяна. — Ядвіга Гордіївна є?
— Її немає, вона полетіла, — повільно протягнула співрозмовниця. — Точно все гаразд? Навіщо тобі Ядвіга Гордіївна?
— Вона скоро повернеться?
— Ти ж знаєш її, ніколи не відомо, як довго вона буде відсутня. Щось все-таки трапилося, я ж бачу....
— Просто не виспалася. У мене така фізіономія кожного ранку, — Аріяна якомога природніше посміхнулася. — Нічого важливого, просто хотіла її про дещо спитати.
— Може, я знаю?
— Ні. Це неспішно. Зв’яжуся з нею пізніше.
— Я повідомлю їй, що ти питалася.
— Не треба. Я сама.
— Добре...
— Дякую, бувай.
Інфополе вже давно згорнулося а Аріяна все сиділа, не рухаючись. Була б Ядвіга Гордіївна на місці, дівчина вже б розповіла, що все пам’ятає. І що хоче все пам’ятати. І що є шлях, котрий їй це дозволить. Нехай і небезпечний. Але вона впорається. Їй просто потрібно довести, що вона впорається. Що вона може стати однією із них.
Аріяна одягнула светр, дістала куртку з шафи і вийшла з кімнати.
* Нейро-інформаційна комунікаційна система