ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
Трусонула його плече, погляд впав на долоню. На лівій руці на пальцях виднілися тонкі червоні порізи.
— Ні...
Як уві сні окинула поглядом галявину. Малюк злякано притискався до стінки колодязя.
— Ні...
Драконяча отрута... Смертельна... Вже хвилин за двадцять порятунок стане неможливим...
— Ілля...
Тремтячими руками Аріяна відкинула волосся з чола хлопця. Він був без свідомості, дихання ледве вловлювалося.
— Що я наробила...
Вся вага скоєного прибила дівчину до землі. Вона не могла рухатися,
Ліки, котрі передала сестра!
Моментально зірвавшись на ноги, дівчина кинулася до хатинки. Від хвилювання довго не могла знайти сумку, потім копошилася у кишенях. Ось воно! Дороги назад навіть не пам’ятала. Опинившись коло Іллі, тремтячими руками розкрила пакет. Що тут у нас... Знервовано переглянула весь вміст. Зробила глибокий вдих, переглянула ще раз, цього разу повільніше та уважніше. Та вже розуміла, що протиотрути немає. НЕМАЄ.
Смутно розуміючи, що робить, взяла джгут і перетягнула руку Іллі коло ліктя. Навмання ввела загальнозміцнюючий розчин. Знала — користі від цього мало, але потребувала діяти. Щоб не думати...
— Аріяна? Що сталося?
Схвильований знайомий голос. Голос, котрого тут не може бути. Невже галюцинація? Повільно підняла обличчя... Така реальна...
— Аріяна! Відповідай!
— Це ви?
Аріяна секунду мовчала, а потім немов прийшла до себе.
— Ядвіга Гордіївна! Отрута дракона! Він порізався об луску!
— Дракона?
Археолог напружено озирнулася навколо, помітила Малюка.
— Скільки часу минуло?
— Я... не знаю... хвилин п’ять, може, більше...
Кажучи це, Аріяна немов промовляла вирок.
— Тут немає протиотрути... — ледь чутно вимовила жінка, але дівчина її відмінно почула. — Імунітет... У тебе є імунітет до отрути? Тобі довірили дракона, в тебе повинен бути імунітет!
— Так.
— Закатай рукав!
Археолог схопила пакет, що валявся поряд, і знайшла ін’єктор. Пробу крові взяла миттєво.
— Залишайся коло нього, я зараз.
Аріяна розгублено поглянула їй услід, потім знову на Іллю.
— Тримайся, ти тільки тримайся...
Вона неусвідомлено почала гладити хлопця по неслухняному волоссю, відчайдушно намагаючись запевнити себе, що тепер все буде добре. А час біг немилосердно... Час нікого не шкодує... Якщо б вона знала, до чого приведуть події того дня...
— Ну ж бо, посміхнися, небезпека минулася. Він одужає.
— Це все через мене...
— Через тебе?
— Я все хотіла йому розповісти, ну, як поводитися із драконами... Але мені постійно щось заважало договорити... — Аріяна схлипнула і витерла сльозинку, що скотилася, рукавом. — Я була
Дівчина говорила так, немов хотіла впевнити саму себе, але одночасно не допускала прощення. Свого прощення.
— Я тебе знаю, тому впевнена, що тому виною об’єктивні причини.
Ядвіга Гордіївна налила в горнятко трав’яний чай і простягнула Аріяні.
— Випий, нерви в тебе зовсім не годяться.
Дівчина зробивши ковток, крадькома поглянула в кут коло печі. Там вони влаштували місце для Іллі. Після ін’єкції спорудили імпровізовані ноші і переправили його до хатинки. Він лежав трохи блідий, але рівне дихання вказувало на те, що йому краще.
— Як ви добули ліки?
— Зараз ти не зрозумієш, я потім тобі скажу, добре?
Аріяна допила залишок чаю і трохи заспокоїлася.
— Адже ви — бабуся Іллі, вірно?
Ядвіга Гордіївна, збираючи горнятка зі столу, зупинилася і присіла.
— Ти здогадалася?
— Не бачу іншого шляху, як ви змогли потрапити всередину. Та й ваша одежа...
Літня відьма поправила красивий вишитий наряд і посміхнулася.
— Насправді є ще інші ходи. Але так, я частина цієї великої містифікації.
— І, звичайно ж, нічого не можете мені розповісти...
— Я розповім. Дещо. Не все, це неможливо. Але навіть те, що ти дізнаєшся, тобі доведеться забути. Ти зрозумієш чому, коли почуєш.
— Перед цим... Скажіть, як там вдома? Як мама? Я...
Аріяна знову розклеїлася, і очі наповнилися сльозами.
— Вони дуже хвилюються. Але не впадають у відчай. В пошуках задіяно багато людей... Я прибула у місто тільки вчора вечором. Підозри виникли одразу. Перехід повинен був відкритися тільки через декілька днів. І раптом цей хаотичний спалах...
— Ви знали, що я тут?
— Тільки підозрювала.
— Хто ж ви насправді?
Археолог, машинально стираючи крихти зі столу, ненадовго замовчала, а потім, розсіяно поглянувши на Аріяну, немов намагалася впорядкувати думки, промовила:
— З чого почати... Мабуть, з місця, де ми зараз... Бачиш, навіть я не знаю, де насправді воно знаходиться і чим являється... Так-так... Нам відомо коло десятка інших схожих місць, але не можу сказати, розташовуються вони на одній планеті чи розкидані в різних галактиках...
Аріяна вже було відкрила рот, щоби прокоментувати почуте, та її зупинили:
— Спочатку вислухай мене, а потім будеш запитувати, добре? Найбільш вірогідна теорія — ми на батьківщині Великих Древніх. Я знаю, що звучить це неймовірно, але, скоріш за все, так і є.
— Як так? Я думала, Великі Древні — це міф, така собі Атлантида у космосі. Ніхто ж не знайшов слідів їх існування? Хіба ні?
Ядвіга Гордіївна трохи стомлено посміхнулася.
— Але ти ж чула припущення, що власне вони знайшли придатні планети і створили на них умови, близькі до земних, завдяки чому багато з яких зараз успішно колонізовані. Як твоя рідна планета, наприклад.