ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)

Мельник Виолета

— Не хвилюйся, — тихий шепіт над вухом.

Аріяна лишень ледь помітно кивнула. Над кам’яною чашею зупиняються. Вона опускає руки у крижану воду і складає долоньки човником. Його долоні під її, разом вони підіймають їх, і вона дає йому відпити. Вода витікає поміж тонкими пальчиками і, протікаючи крізь його, капає назад. Тепер навпаки. Вона п’є з його долонь, підтримуючи знизу своїми, намагаючись не дати холодній волозі остаточно втекти.

— Посміхнися, всі дивляться, — знову шепоче

він, нахиляючись над водою у кам’яній квітці.

Аріяна також нахиляється. Холодний, майже невідчутний дотик губ у легкому поцілунку. Його дихання пахне суницями...

Вони зупинилися, лише коли вбігли в якийсь напівтемний сарай, закрили скрипучі двері і, знесилені, впали на сіно, що лежало в кутку. Під стелею погойдувалася невелика тьмяна лампадка. Дихання відновлювалося декілька хвилин.

— Де ми?

— Тут безпечно.

— Думаєш, змогли відірватися?

— Впевнений. Їм навіть на думку не спаде шукати нас тут.

Полегшене зітхання.

— Я страшенно перенервувала. Коли він почав підходити до мене... Звідкіля ти з’явився?

Мовчання, потім тихі слова:

— От водяний, здається, я втнув жахливу дурість...

Ілля запустив обидві п’ятірні у волосся і в задумі скуйовдив їх.

— Про що ти?!

— Мені не потрібно було втручатися, а забрати тебе вже після обряду з тим хлопцем... Ех, кажуть же: спочатку подумай, а потім... Я все ТАК ускладнив...

Було таке враження, що він роздумує вголос, а не розмовляє з нею.

— Що саме ти ускладнив?!

Ілля обернувся і уважно поглянув на Аріяну.

— Я живу с чаклункою, сам рахуюся ЧАКЛУНОМ, пам’ятаєш? Мене, звісно, впізнали місцеві. А тепер все це зістав. ТАКИЙ заручається з дівчиною, та ще й пошиває в дурні суперника.

— Але ж він нічого не зробив...

— Негласне правило. Якщо у дівчини декілька залицяльників, перевагу має перший, хто підійде, решта залежить від її вибору. Та це лише на самій церемонії. Стосунки з’ясовують пізніше.

— Ти маєш на увазі, що завтра...

— Завтра... Я такого накоїв, що про завтра уяви не маю...

Аріяна винувато з’їжачилася.

— Все знову через мене... Просто... Я не знала, що так обернеться коло бочок... У нас обійматися з дівчиною — цілком нормальна річ...

— Яка тепер різниця?

Ілля зітхнув і закрив очі.

— Все настільки погано?

— Чим більше про це думаю, тим гірше воно виглядає...

— Невже нічого не можна зробити?

Вираз болю на обличчі хлопця добив Аріяну. Все було не просто погано. Все було дуже погано. Ні, навіть ще гірше. Ну от, знову сльози на очі навертаються.

Ілля мовчав, а потім раптом втомлено промовив:

— Послухай, вибач мене. Я не зовсім справедливий

до тебе. Загалом, я зовсім не справедливий. Все це — моя, і тільки моя вина. Я тебе привів сюди. І я за тебе відповідаю. Звісно, якби я не втрутився в церемонію, все могло би бути інакше, але, з іншого боку, могло бути і значно гірше. Тому... вибач.

Аріяна винувато посміхнулася. Після його слів легше не стало. Всі біди через дурість! Дурість за дурістю... А тоді їй здавалося — може допомогти, адже вона чула, що...

— Я чула розмову того типа, тому і слідкувала за ним...

Ілля нахмурився і, підвівшись на лікті, глянув на дівчину.

— Що саме ти чула?

— Їх було двоє, розмовляли універсалом. Та відьма, котра нацькувала на мене вовка у лісі, Зарина, вона працює на них. Щось шукає за їхнім наказом, не знаю, що саме. Власне, мені здалося, вони самі не знають толком, що шукають. Цього я не розумію. Ще вони згадувати тебе і бабусю твою. Адже її зовуть Яга?

Хлопець лишень кивнув.

— Вони слідкували за тобою. Вірніше, один із них.

— Сьогодні?

— Сьогодні? Ні, здається, ні. Минулого тижня.

— Були справи...

— Розмовляли про якихось Вартових. Хто вони такі?

Відповідь не надійшла, Аріяна зітхнула.

— А потім я почула цього коло прилавку. Він хотів...

— Купити старовинну прикрасу?

— Далі ти знаєш не гірше за мене...

В повному мовчанні минуло хвилин п’ять. Аріяна зовсім зневірилася щось почути.

— Невже ти навіть тепер нічого мені не розповіси? Що тут відбувається?

— Чим менше знаєш, тим безпечніше для тебе.

— Ти використовуєш мене, так? Рахуєш, що я одна з них, прикидаюся, але ти хитріший...

— Що ти мелеш?

— Тоді чому? Чому нічого мені не розповідаєш? Хто ви такі? Що між вами відбувається?

— Тобі не можна... Так буде краще...

— Так не буде краще! Хто знає, може, все трапилося б інакше, якби я знала, в чому справа...

— Як ти не зрозумієш... Послухай...

Аріяна видихнула і різко відвернулася.

— Я тільки хотіла... Напевно, ті люди справді небезпечні...

— Ти бачила обох? Зможеш описати іншого?

— Ти не знаєш, як він виглядає?

— Першого я розкрив ще тижня два тому. Це він слідкував за мною. А другого взагалі не бачив.

— Я також... Та він тільки вчора прибув. Розмову підслухала зі сховку. А цього впізнала коло прилавка випадково, за голосом.

— От же не щастить...

Знову пауза.

— Кажеш, вони згадували Вартових? Як саме?

— Казали, що ті давно не з’являлися, по-моєму, були раді цьому.

— Значить, казали — не з’являлися? Відмінно... Ще що-небудь пам’ятаєш?