ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)

Мельник Виолета

— Зголоднів? Сіно — не твоя улюблена їжа, правда? Зараз свіжої травички пошукаєш...

— Сама господарка що-небудь бажає перекусити?

Ілля розпалював піч і діставав їстівні припаси на стіл.

— А що в нас сьогодні в меню?

— В чому?

— Що їсти дають?

— Якщо негайно — хліб із сиром, якщо трохи пізніше...

— Хліб із сиром, — перебила його Аріяна. Їсти хотілося не на жарт. — Малюка винесу назовні і повернуся.

— Поїмо на вулиці, зараз прийду.

Присівши на траві і приглядаючи за дракончиком, Аріяна подумала,

що жахливо втомилася за декілька останніх днів. Так багато подій, так багато переживань. І це вже п’ятий день... Навіть не вірилося. П’ятий безрезультатний день. Як же вона стомилася. Накопичені емоції довго не давали їй заснути тієї ночі. Вона здригалася від тихих шерехів, лоскотало сіно і надто яскраво світив місяць крізь шпаринки в стінах. Ілля також не спав. Вона знала це. Він старався не шуміти, але вона знала, що йому також спиться. Якщо б він заговорив, напевно, вони б пробалакали всю ніч, та він мовчав. Аріяна також мовчала. Просто присунулася поближче, коли почала замерзати. А потім нарешті прийшов тривожний сон. Ранкові події трохи розрядили обстановку, та тільки ближче до дому вона не стала.

— Їсти подано, приступайте...

Ілля простягнув два бутерброда, сів поряд і, жуючи, також став поглядати на Малюка.

— А він милий...

— От бачиш, а ти мені не вірив. У драконів дуже спокійна вдача. Насправді їх доволі важко розізлити, спровокувати. Просто одна малюсінька особливість луски породила негативне ставлення до них...

— Думаю, в мене є шанс подружитися з ним?

— Ще питаєш! Звичайно! Адже ти сам його не підпускаєш до себе, а то давно б вже з рук не злазив.

Як смачно! І добре. Ось так от сидіти і мовчати. Або мимоходом перекидатися нічого не значущими фразами. Про щось, що не нагадувало про проблеми. Можна заплющити очі і уявити собі, ніби сидиш на березі Синього, недалеко від дому. Її місце для задушевної бесіди з друзями. І будь поряд Ілля, вона б запросила його повечеряти в них, разом з мамою, татом, Світланою...

— Думаєш про дім?

Аріяна сумно зітхнула. Чари розбилися, ілюзія щезла.

— Сім днів... Тебе, мабуть, вже обшукалися...

— П’ять... — машинально ледь чутно прошепотіла Аріяна і, підібравши під себе коліна, сперлася об них підборіддям.

— П’ять? Що п’ять?

— П’ять днів.

— Чому п’ять? Сім.

— Чому сім? П’ять.

— Ти прибула в день, коли ми зустрілися?

Аріяна кивнула, погоджуючись.

— Тоді сім. День, коли ми зустрілися, — один, потім два дні в печері, на четвертий — потасовка у лісі...

— Яких два дні в печері?

— Коли витяг тебе з озера. Ти захворіла, була сильна гарячка...

— Що?!

— Довелося доглядати за тобою дві доби. Добре, що там є деякий запас лікарських трав. До того ж ти сильна, вже на другу ніч жар минув.

— Чому ти нічого мені про це не казав?!

Несподівана правда поступово відкривалася Аріяні. Тепер все зрозуміло. І сухий одяг, і чудом видужала нога. Все гранично ясно. Вона навіть згадала, як почувала себе з ранку. Ці жахливі сновидіння...

Вони були видіннями в маренні...

— Та, власне, не було приводу. Ти не запитувалася, а я не надавав такого значення, щоб спеціально казати.

Аріяна на деякий час втратила дар мови.

— Чому? Чому ти нічого не сказав мені?! Я стільки часу втратила... Вчора...

— Ти нічого не можеш зробити зараз.

— Звідкіля ти знаєш?!

— Перехід закритий.

— Що?!

Аріяна вухам своїм не вірила.

— Є певна впорядкованість у «спалахах». За графіком наступний повинен відбутися через чотири дні. Але бувають хаотичні. Вони небезпечні для переходів, дуже короткі. Буває також, що плановий не відбувається...

— ТИ ВСЕ ЗНАВ?!

— Підозрював. Після того, що почув від тебе в маренні... Власне після цього я почав вірити тобі, в такому стані навряд чи збрешеш...

— ЯК ТИ МІГ!

— Послухай, тебе тут не повинно бути. Ніхто звідти не повинен потрапляти сюди, і навпаки. Перехід абсолютно секретний... В мене не було доказів, що все так, як я думав. Я тобі вірив, але не міг ризикувати більше, ніж необхідно... Я не міг просто так відправити тебе назад, потрібно, щоб...

— Ти все знав...

— Аріяна...

— Відведи мене туди!

— Прохід закритий!

— Негайно відведи мене туди, або я сама піду!

Аріяна схопилася на ноги.

— Заспокойся.

Ілля схопив її за руку і спробував втримати, але дівчина сильно смикнула і вивільнилася. Як він міг так вчинити! Він все знав! Він знав, як їй повернутися!

Відчуваючи себе нещасною і зрадженою, Аріяна кинулася до хатинки.

— Ти заблукаєш у лісі! Та стій же!

Але вона нічого не хотіла слухати. Сльози стояли в очах, груди зводили ридання. Гримнули вхідні двері, і дівчина знесилена оперлася об стіл. Зрадник! А вона йому повірила!

Наповнюючись злістю як порожній глечик, Аріяна стиснула кулаки. Вона сама знайде те місце! Тоді йшла на захід, значить, тепер — на схід. Власне так і вчинить.

Вже зробила крок назад до дверей, як подумала, що треба переодягнутися. Безглуздий наряд захотілося зняти, він став душити і дратувати. І ці безглузді сережки. Їй нічого від нього не треба! Нервово не потрапляючи в рукава своєї сорочки, дівчина ковтала сльози. А Ілля не приходив. Не те щоб вона чекала, але чому він її не спиняє? На секунду присіла, намагаючись заспокоїтися. Як же вона помилялася... Нарешті, витерши сльози рукавом і зробивши незворушне обличчя, відчинила двері.

Звичайно, він її не зупиняв! Хатинка була повернута до лісу, їй не вийти.

— Негайно розверни хатинку!

У відповідь тиша. Який же негідник... Он, лежить, навіть голову не підвів.

— Розвер...

Аріяна замовкла на півслові, на мить завмерла, але тут же тривожно кинулася донизу. Послизнувшись на повному ходу, приземлилася на колінах у головах хлопця.

— Ілля?

Він лежав із заплющеними очима, лице з нездоровим рум’янцем, на чолі виступили крапельки поту.

— Що за жарти?