ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)

Мельник Виолета

— Ось, візьми.

Дарія налила в порожню скляночку якусь рідину і простягнула Аріяні. На здивовано припідняті брови лише посміхнулася:

— Для відводу очей — раптом твій кавалер слідкує. Однозначно слідкує. Здається, це його фізіономія... Не бійся, тут звичайна вода.

Майбутня відьмочка перевела погляд на Аріяну і уважно подивилася.

— Я скоро звільнюся, вже темніє, до заходу недовго залишилося. Медія пішла ще з обіду. Жаль, ти не можеш розповісти, чого така сумна... Ну ж, посміхнися.

Аріяна

вимучено всміхнулася.

— Якщо б усі так посміхалися, жах... Ти їла щось? Піди підкріпися, купи що-небудь. Вже не довго...

— У вас є мазь від комариних укусів?

Жваве хлоп’я, заледве дістаючи носом до прилавку, весело дивилося на Дарію.

— Так, зараз знайду.

Аріяна не стала чекати і, не піднімаючи очей, відійшла в бік. Дійсно, вона нічого з ранку не їла. Ось, недалеко продають пиріжки з начинкою. Взяти два. Ні, три. Або... Смакота! Хрумкаючи другим з чотирьох, дівчина прикинула, скільки грошей залишилося. Поки купувала, трохи зорієнтувалася в номіналі. Повинно було б вистарчити на намисто Дарії. Де ж воно було... Он там, коло бочок з вином. Точно!

Коло прилавка з прикрасами крутилися переважно дівчата. З продавцем вів бесіду невисокий чоловік. Поки Аріяна намагалася пробитися ближче, випадково почула уривок розмови.

— Ось ті приколки просто божественні! Такого товару я давненько не зустрічав!

— Шукаю найкращих майстрів!

— Далеко їздите за цією красою?

— Інколи перетинаю південні кордони!

— Та ви що?! Мабуть, візьму ось цю дрібничку для дружини. Хоча... Вона у мене, бачите, перебірлива в прикрасах. Більше за все любить старовинні речі. У вас випадково немає?

— Ні, старовиною не торгую. Але ціную.

— Так, старовина... Молодь її не цінує, не любить, а колись розумілися на красі. От, дружині у спадок залишилося старовинне дзеркальце. Так от, ніколи з тих пір не бачив красивішого. Не в образу сказано, ваш товар — найвищої якості!

— Я з вами згоден. Ми також бережемо дочці браслет. Передається по жіночій лінії вже не одне покоління.

— Я міг би на нього поглянути? Професійний інтерес.

— Ну-у-у...

— Будь-ласка...

Прохальний тон. Зовсім не такий, як коло клітки з вовком. Аріяна, застигнувши, стояла трохи позаду і заворожено слухала. Це точно був один з тих двох. Зараз він розмовляв місцевою мовою, але голос-то дівчина відмінно пам’ятала.

— Якщо не дивитеся, не заважайте іншим!

Її спробували обійти жінка з дитиною. Аріяна спішно зайняла деякий час тому звільнене місце. Треба ж, не помітила. І одразу ж нарвалася на невдоволене бурчання інших покупців. На шум обернувся хазяйський співрозмовник, дівчина опустила голову і, схопивши найближчу прикрасу, почала перебільшено уважно її вивчати.

— На два слова неподалік? Тут надто людно...

— Але товар...

— Ваша дружина, думаю, прослідкує.

Ми ненадовго.

— Я...

— Йдемо, йдемо.

Чоловік майже силою витягнув торговця з-за прилавку і потягнув в бік. Дівчина, недовго думаючи, пробиваючи шлях ліктями, кинулася слідом.

— Носиться як навіжена, то туди, то сюди! — сипалося навздогін. Наплювати.

Двоє суб’єктів, що її цікавили, завернули за кут і зупинилися коло складених рядами винних бочок. Треба знайти місце, щоб її видно не було, але все відмінно чутно.

— Хочу запропонувати вам кухлик відмінного вина десятилітньої витримки. Ви мені не відмовте.

Вони зупинилися, чудово! Хід того, хто прохав, був продуманим і ефективним. Хто відмовиться від такої пропозиції? Точно вже не трохи скупуватий торговець. В кінці кінців, це ні до чого не зобов’язує: спробував і, нарікаючи на зайнятість, ушився. Так думає жертва... Почулися кроки, що віддалялися. Одного. Хм, якщо пощастить, тут вони й кинуть якір. Аріяна, боячись проґавити парочку, заглядаючи в шпаринки поміж бочками, задкувала, намагаючись знайти місцинку і для себе. Крок, два, наступила на ногу. Чиюсь ногу. Обережний погляд за спину. Тихе шипіння:

— Що ти тут робиш???

— Ілля???

Він стояв, притулившись спиною до бочок. Мить тому, мабуть, зображав безтурботного хлопчину, що зупинився обабіч відпочити, але зараз... Так, це місце зайняте.

— Негайно йди звідси!

— Ти не розумієш... Там двоє...

— Не знаю, що тобі від них треба, та ти поняття не маєш, з ким зв’язуєшся. Поки не пізно — йди!

— Ще чого!

— Послухай, мені не до сварок...

— Ти також слідкуєш за ним?

— Якщо нас помітять... Та ти хоч уявляєш, як ми тут виглядаємо? Принаймні раз послухай мене!

Дівчина об’єктивно уявила собі картину. Двоє стоять поміж двома вузькими рядами бочок, на ярмарок опускається вечір. З боку можна було подумати, наче вони ховаються. Що, власне, і робили. Рішення прийшло миттєво. Аріяна підступила до Іллі впритул, стала навшпиньки, обійняла за шию і, нахиливши його голову до себе, прошепотіла на вухо:

— Та обійми ж мене!

— Ти здурі...

— Ось і я! Тримайте, пробуйте! Цей вечір ви просто зобов’язані присвятити найпрекраснішому винаходу людства!

Ілля інстинктивно обхопив Аріяну за талію, і обоє затаїли дихання. Все одно, пізно сперечатися.

— Я досить зайнятий зараз, ярмарок — хороший момент підзаробити...

— Ну, як стемніє, не думаю, що ви дуже зайняті... Ось ще, я приніс показати вам наше дзеркальце, помилуйтеся.

Мовчазне сопіння, слідом захоплений вигук:

— Воно просто неземне!

— Я ж казав! А ваш браслет...

— Не хочу здатися неввічливим, та це сімейна цінність, ми дуже її бережемо. А ви — другий, що цікавиться старовиною за сьогодні...