ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
— Щось ти не схожий ні на відьму, ні на осиротілу дівчинку.
— Дуже смішно. Знахаркою являється моя бабуся. Але вона не офіційна. В Живиці є своя відьма — Медія, доволі нікудишня в знахарстві, часто користується послугами бабусі і видає їх за свої. Непогано заробляє, тому і вплив має. Тільки от трохи побоюється, що бабуся хоче її місце зайняти.
— А чому не твоя бабуся офіційна знахарка, якщо вона досвідченіша? Ой! — Аріяна отримала по щоці вільно відпущеною гілкою. — Обережніше!
— Не треба йти за мною по п’ятах.
— Якщо я буду далі від тебе, нічого не почую.
— Добре, вибач. Та вона й не добивалася такого положення, їй не треба. Якби захотіла, давно зайняла би місце Медії. До нас і так немало людей звертається.
— Чому так?
Ілля знову зам’явся, і Аріяні здалося, що він явно щось недоговорює.
— А недавно ще одне ускладнення з’явилося. Та відьма, на котру ти напоролася в лісі. Її ім’я Зарина. Вона претендує на місце Медії. Даринка – учениця Медії, випадково дізналася про це, і Зарина хотіла залякати її. Принаймні, сподіваюся, що тільки залякати.
— А в твоєї бабусі є учениця?
— Ні. Є учень. Я.
— Ти? Значить, хлопці також можуть бути?
— Ні, не можуть.
— Не розумію. Просто через те, що ти її внук?
Аріяна раптом осіклася. Тема виходила з-під контролю. Природно, напрошувалося питання про батьків Іллі, і оскільки їх тут нема... Було ніяково питатися про таке.
— Я їй не внук. Вона підібрала мене, коли мені було три роки. З тих пір я живу з нею і вчуся її майстерності. У принципі, я є однією з причин, чому бабусю не приймають офіційно, її рахують відступницею. Але до мене вона все рівно не хотіла цього, раніше відмовлялася, а тепер і відмовлятися не доводиться.
Він хитро посміхнувся.
— Так навіть краще, бабусі важливо, щоб коло нашого житла лишній люд не з’являвся. Закрита зона, так би мовити.
— Навіщо їй це?
Ілля на мить замовчав, а потім відповів як ні в чому не бувало:
— Вік уже немалий, спокою хочеться.
А Аріяна була впевнена на всі сто, що він збрехав. Випитувати не хотілося, боялася знову зарватися. Ну і добре.
— А хто такі відьми? Маю на увазі, якщо вони займаються знахарством, чому їх так називають?
— Звісно, вони не тільки знахарством займаються, але і чарами.
Аріяні так і кортіло сказати, що ніяких чарів не існує, але чомусь промовчала. За останні декілька днів вона вже ні в чому впевнена не була. Все, що вона бачила, чула, пережила тут, ніяк не складалося в єдину картинку. Абсолютно маячне застосування найновітніших технологій (взяти хоча б антигравітаційне літаюче відро) — і дерев’яні хатинки без водопроводу, електрики і найелементарнішого санвузла... А бабуся ця зовсім не така проста, як здавалося з першого погляду.
— І ти вмієш чарувати?
— Мрієш перетворитися на жабу?
— Якщо зможеш відчарувати назад, можна і спробувати.
— А в тебе гострий язичок.
— А ти мені брешеш.
Аріяна замовчала. Язик мій — ворог мій. Вона бачила, що Ілля спохмурнів і додав швидкості. Наздоганяти його стало тяжче, а говорити і зовсім майже неможливо. Раптово перервана розмова залишила купу нових запитань. Дівчина спробувала систематизувати почуте, та нічого не виходило. Невідомо звідки з’явився образ поселення з хатинок на курячих ніжках, що бродили по окрузі і влаштовували півнячі бої. Жильці задиристих домів літали вулицями у відрах, на ходу замітаючи мітлами сміття. Коло всього цього бедламу стояв циганський табір з бабусиних дитячих казок в критих возах, а на околиці на величезній галявині юрмилися пари, в очікуванні одруження. Фу ти, повна маячня. Аріяна зробила спробу абстрагуватися від нав’язливого образу і уявити селище реально, та час від часу якась хатинка таки підіймалася і на тремтячих ніжках втікала в бік.
Ілля так різко зупинився, що задумала Аріяна попросту тицьнулася йому носом в спину.
— Ти чого?
— Ми майже на місці. Чекай тут, скоро буду.
Вони стояли на краю лісу, попереду розвинулося зеленими хвилями на вітрі поле, чию гладь зрідка турбували випадкові дерева і чагарники. Справа блискотіла на сонці змійкою річечка, прикрашена вздовж берегів молодими і старими вербами. Трохи далі вона, здавалося, впадала в острівець зелені та, вискочивши зі зворотнього кінця, втікала вдалечінь. Цим острівцем і була Живиця.
Аріяна, прижмурившись, змогла побачити лише крайні хати, дуже подібні до хатинки Іллі, обгороджені дерев’яними парканчиками і потопаючі в квітучих садах. Їй навіть здалося — вона бачить людей, заклопотаних по господарству. Та це навряд чи, надто далеко.
Ілля, ледь пригнувшись, вступив в шелесткі трави, що місцями діставали йому до плеча, і вже майже відчалив, коли знову повернувся до Аріяни і з притиском сказав:
— Не висовуйся, нікуди не йди, якщо когось побачиш — ховайся. Трохи правіше є галявина із суницями, хочеш — підкріпися. Коли повернуся — дам знак, ось так, — він тихесенько свиснув, імітуючи якусь птаху. — Все зрозуміло?
— Так точно.
— Скоро буду, — ще раз повторив хлопець і рушив далі.
Аріяна деякий час спостерігала, як колихаються трави, вгадуючи за ними місце просування Іллі, та коли він практично зник з поля зору, пішла шукати обіцяну галявинку.
Яке ж тут все-таки все незвичайне. Аріяна звикла до великих міст з широкими дорогами, вулицями, висотками, багатоярусними повітряними автострадами, а поки, окрім пари дерев’яних хатин і зарослої лісової стежини, тут до цивілізації навіть приписати нема чого. Вид поселення не виправдав її надії, а скоріше навіть навпаки. Все майже так, як вона собі уявляла. Хіба що хатинки стояли на місці і були без курячих ніг, але хто його знає... Раптом і ці хатинки зі сюрпризами?
Стиглої суниці було ще мало, проте багато зеленої і квітучої. Дівчина машинально рвала і їла нечасту ягоду, відчуваючи внутрішнє невдоволення. Їй постійно доводилося щось очікувати, замість того щоб діяти. Це нервувало і взагалі пригнічувало. Вона не просунулася ні на крок на шляху додому. Ілля після його заяви, ніби то він чаклун, здавався ще більше дивним. Десь всередині засовався черв’ячок сумнівів. Дещо із сказаного Іллею не в’язалося між собою. Дарія. Адже вона учениця відьми, котра побоювалася загадкової бабусі. Значить, була кимось на кшталт ворога. Проте, під час їх другого зіткнення він йшов на зустріч з дівчиною, причому явно хвилювався за неї.