ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
Наминаючи сніданок, що аж за вухами тріщало, Аріяна задумалася. Необхідно придумати, яким чином змусити хлопця допомогти їй. Він явно трохи не в собі. З іншої сторони, всі ці дивні речі, що відбувалися навколо. В принципі, більшість з них можна пояснити з технічної точки зору, але з логічної... Якого милого, наприклад, прилаштовувати до відра антигравітаційний двигун?! І є речі, котрі для Аріяни так і залишалися загадкою, — той же бар’єр. Ілля все-таки краще орієнтується в цьому світі. Нажаль, він не дуже-то до неї прихильний, отже, в нього немає причин допомагати.
— Хочеш повернутися додому?
Усе всередині Аріяни похололо, рука з ложкою так і завмерла на півдороги. Різкий, неприємний голос лунав з боку галявини. Але ж нікого там не повинно бути!
— Хочеш повернутися додому?
Аріяна повільно відсунула тарілку, підвелася і так само повільно пішла до дверей. Вона не хотіла, але щось заставляло її йти. Від хвилювання кроки були нетвердими, серце калатало несамоито, її взагалі почало трохи трусити.
— Додому повернутися так просто…
Обережно прочинивши двері, дівчина несміло виглянула назовні. На даху колодязя сидів велетенський птах. Він виглядав достеменно як ворон, якби ворони таких розмірів існували. Як той ворон. Його дзьоб вигнувся в гидкій усмішці, чорне пір’я переливалося на сонці. В Аріяни від жаху дихання зупинилося на мить.
— Шлях додому під самим носом, а ти не бачиш. Під самим носом...
Птах повільно розправив крила, затуливши півнеба, і важко змахнувши, піднявся в повітря.
Від раптового повітряного потоку в Аріяни очі засльозилися.
— Під самим носом...
Ще помах — і птах був уже над верхівками дерев, ще помах — і щез з поля зору.
— Під самим носом... — тихо повторила вона. — Під самим носом...
Прямо перед нею був колодязь. Дівчина, як уві сні, повільно вийшла з хатинки, обережно підійшла до нього і поглянула всередину. Яка ж вона дурепа! Вхід увесь час був поряд, а вона... В темноті слабо переливалася блакитним світлом, спотворюючи зображення, потривожена гладь води.
— Стрибай!
Аріяна різко обернулася:
— Хто тут?
Навколо було пусто.
— Хто тут? — голосніше повторила дівчина.
— Ти втрачаєш час!
Дівчина знову поглянула всередину. Вона втрачає час. Що якщо сяйво зникне? Це, можливо, її єдиний шанс повернутися додому. Вже закинувши одну ногу через край, раптом згадала про Малюка. Не можна його тут залишати.
— Ти втрачаєш час!
Що ж робити? Як вчинити? І Іллю вона не зможе попередити.
Чорна тінь накрила галявину. Дівчина підняла голову і побачила силует величезного птаха.
— Поспішай!
Мама, тато — як там вони без неї?
Аріяна перекинула другу ногу і, сівши на краю колодязя, нахилилася вперед.
— Не смій!!!
Дівчина вже майже відпустила руку, коли її настигли і, міцно схопивши за плечі, силою витягли з колодязя.
— Відпустіть мене!
Аріяна різко відштовхнула неочікуваного ворога і, опинившись на волі, кинулася назад.
— Проґавила свій шанс! — противний воронячий голос глузував із неї.
І правда, в колодязі знову відбивалися небо і хмари. Її повторно наздогнали і схопили за руки, та вона, спритно ухилившись, кинулася до хатинки. Земля під Аріяною похитнулася. Дівчина, повна відчаю, потрясла головою, намагаючись струсити сіру пелену, що з’явилася перед очима. Щось недобре з нею, ноги зовсім ватні. Ще крок — і темрява...
Трава лоскотала ніс, шалено хотілося чхнути. Чому вона лежить на землі? Ах так. Видно, сильно забилася, коли впала на зупинці. І що їй тільки не привиділося в безпам’ятстві!
— Не вдарилася? Давай допоможу, — знайомий хлопчачий голос прозвучав над вухом. — Можеш піднятися?
Вона повернулася і трохи осліпла від сонячного світла, що падало прямо в очі.
— Видно, доведеться тебе нести.
Аріяна відчула, як її обійняли за плечі, підхопили під коліна, — і світ навколо закружляв. Голова також йшла обертом.
— Обхопи мене за шию.
Аріяна слухняно обійняла і подумала, що це дуже приємно. Заради такого можна було і впасти.
— Сергій… — Аріяна, втулившись йому в плече, намагалася говорити, та виходив лише ледь чутний шепіт. — Мене Світланка чекає…
— Доброго ранку!
— О, прокинулася врешті? — Ілля сидів коло столу і скріпляв дві звірячі шкіри, проробляючи шилом дірки і простягаючи крізь них мотузку.
— Мені стільки всього наснилося, просто голова розколюється, — Аріяна втомлено прикрила очі, збираючись з думками.
— І що ж таке тобі наснилося?
— Наснилося, що вже ранок настав і ти пішов, залишив мене одну. А потому з’явився птах, ворон, він був величезним і казав мені, що я можу повернутися додому, що вхід знаходиться в твоєму колодязі. І я майже стрибнула, потім хтось гнався за мною і втратила свідомість. А потім мені наснилось... Сон уві сні! Мені снилося, що я вдома, незабаром перед тим, як потрапила сюди, і... — вона замовчала.
— І?
— І... Все, більше нічого не пам’ятаю…
Аріяна потягнулася, витягши руки з-під ковдри, і здивовано завмерла. На ній була сорочка Іллі. Вона ж лягала у своєму одязі. Понишпоривши очима по хатинці, побачила джинси на тому місці, де, ніби то уві сні, залишила їх сама. Очі все більше округлювалися, а Ілля мовчки дірявив шкіру з ледь помітною гіркою усмішкою.
— Пам’ятається, я казав тобі не рухати в хатинці нічого.
— Це...
— Та ти, звичайно ж, що слухаєш, що ні. Тобі ще пощастило, порошок місячного гриба викликає видіння, але в малих дозах не смертельний.
Хлопець більше не посміхався, хоч і на Аріяну не дивився. В неї просто мову відняло.
— І повернувся я саме вчасно щоб не дати тобі стрибнути в колодязь.
— Ця приправа...
— Зовсім не приправа.
— І не було ніякого ворона, і...
— Ворон, може, і був, звичайна птаха. Та під дією порошку — навіть не знаю, що тобі здалося.