ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
Аріяна поглянула за віконечко. Дійсно...
— Останнє питання.
— Так?
— Хатинка. Вона не зовсім вписується у вашу історію. Як вона рухається?
— Правильне спостереження. Знову ж таки — складна механіка упереміш з невідомими нам механізмами. Запускається за допомогою голосу. Реагує на тембр і зміст. Наша хатинка на курячих ніжках має ще багато таємниць, повір. Хатинка дуже стара. Вона передається серед Вартових вже не одне покоління, а коли була створена — ніхто точно не знає. І захисне поле... Насправді це локальне нульове викривлення простору. Унікальне фізичне явище, невідоме нашій науці.
Аріяна піднялася з лавки, збираючись готуватися до сну, як раптом знову запитала:
— Чому всередині не відчувається, коли хатинка повертається?
— Ти помітила, що всередині вона набагато менша, ніж назовні? Внутрішнє приміщення оснащене надчутливими амортизаторами. При русі вона просто на-всього залишається практично нерухомою відносно землі.
— Все геніальне — просто.
— Лягай спати, вже пора.
— Я почергую коло Іллі, йому ж треба буде ще вводити ліки.
— Я все зроблю сама.
— Ні, це ж через мене сталося...
— Ти не повинна так думати. Ми не знаємо достовірно, як все трапилося. Вірю, що це — просто випадковість.
— Її могло не бути...
— Аріяна, — Ядвіга Гордіївна підійшла до дівчини і поклала руки на плечі. — В нашому світі дотик до дракона, те саме, що смерть. Це старовинне повір’я. Я знаю Іллю достатньо добре, щоб стверджувати, що такий вчинок йому не властивий. І тебе я знаю як відповідальну людину. Нажаль, люди не ідеальні, все передбачити неможливо.
— Перед тим він сказав, що хоче подружитися з Малюком... Але потім ми посварилися... Я зовсім забула... Не можу звільнитися від думки, що все могло закінчитися не так добре... через мене...
Ядвіга Гордіївна обійняла її.
— Є речі, на котрі ми не можемо вплинути. Ти не можеш знати напевно, що нічого б не сталося, навіть якби він знав... Нещасний випадок... Просто прийми факт, що все закінчилося добре.
Розділ 10
Ілля прокинувся коло обіду. Ядвіга Гордіївна, власне на це і розраховуючи, вирушила з ранку в селище, але вчасно повернутися не встигла. Аріяна на хвилю вийшла подивитися за Малюком і також проґавила момент, котрий з хвилюванням очікувала. Повернувшись до входу, вона застала хлопця на порозі зі скуйовдженим волоссям і трохи божевільним виглядом.
— Аріяна... Доброго ранку... — Він спробував пригладити волосся долонею, та воно все одно комічно стирчало у різні боки.
— Навіщо ти встав? Ти ще слабкий, повернися в хатинку! — Аріяна стривожено глянула на нього, зрозумівши, наскільки тяжко подивитися йому в очі.
— Про що ти? — Ілля, кинувши затію привести зачіску до ладу, зійшов донизу і сів на нижню сходинку. Він був блідіше, ніж зазвичай, розгублений вираз обличчя надавав йому трохи безпорадний вигляд. — Нічого не пам’ятаю... Я не пам’ятаю вчорашнього дня... Частково... Ми повернулися зі селища... Адже це вчора було?
Аріяна тихо кивнула головою. Вона повільно підійшла, сіла поряд і, взявши його ліву руку у свою, повернула долонею вгору. Ілля зі здивуванням подивився на тонкі темні лінії порізів.
— Що це?
— Ти порізався об луску дракона. Через мене. Ти... мало не помер... — дівчина, відчайдушно стримуючи сльози, що наверталися на очі, опустила погляд. — Я...
Вона чекала. Вирок. Ілля мовчав. Вона готувалася до всього, але не до мовчання. А він мовчав. Не витримавши гніту тишини, Аріяна врешті нишком глянула на хлопця. Той зосереджено дивився вдалечінь. Здавалося, навіть забув про її присутність. Його голос пролунав несподівано, змусивши все всередині стиснутися.
— Чому через тебе? Тебе поряд не було... Адже ми посварилися? Перед цим... Я... — він поглянув на неї. — Вибач, що не розповів тобі раніше...
— Та дурниці це все! У порівнянні з тим, що зробила я...
— Про що ти?
— Я не попередила тебе про те, як правильно поводитися з драконами! Про те, що вони не люблять, коли їх гладять проти луски, про те, що вона отруйна!
— Та я знав про це все! Ще вона у них здіймається в хвилини небезпеки. Охоронний механізм. А під час польоту допомагає різко пригальмувати, створюючи раптовий опір руху повітря.
— Звідки...
— Тоді, в печері, в маренні... Ти часто це повторювала, ніби підсвідомо намагалася мене попередити, захистити.
— Але... як в такому випадку це сталося? Що трапилося?
— Шуліка. Різко спікірував за якоюсь мілкою тваринкою неподалік. Дракончик налякався. Я сам у всьому винен. Вирішив погладити його, не помітив небезпеки... Адже у мене вийшло... Якби не шуліка...
— Це правда?
Ніби величезний камінь впав із серця. Камінь, що заважав дихати з учорашнього жахливого дня. Найстрашнішого дня в її житті.
— Звісно, правда... Ти ж знаєш, що я побоювався драконів.
Аріяна слабко посміхнулася. Ілля закрив долоню, легенько стиснувши її пальчики всередині. Його рука була теплою, зігрівала зболілу душу.
— Та й, видно, отрута не така вже й страшна, як ти думала.
— Вона смертельна. Насправді. Не уявляю, що було б, якби Ядвіга Гордіївна не повернулася...
— Бабуся тут?!
— Вона пішла в селище. Вже повинна була повернутися, та, видно, затрималася. Як ти себе почуваєш?
— Трохи слабо, та в цілому — нічого, гаразд.
Аріяна посміхнулася.
— А ти знаєш, що твоя бабуся — археолог на розкопках, на котрих я допомагала? Я чекала незнайомку, котру, виявляється, відмінно знала... Смішно...
— Світ не настільки великий, як здається? — хлопець задерикувато підштовхнув її в плече. — Про розкопки і археологи — питати не буду. Що вона тобі розповіла?
— Багато що. Я тепер тебе дуже добре розумію. Я була не права, що злилася на тебе. Ти і так надто багато мені довіряв.