ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)

Мельник Виолета

— Тоді ми квити. Так?

Його очі, незважаючи на блідість обличчя, стали колишніми. Веселими і навіть трохи лукавими. Зовсім як тоді, в сараї, під час запеклої сінної битви.

— Ще питаєш!

— Агов, звільніть поріг, дайте зайти!

Ядвіга Гордіївна стояла на краю галявини, тримаючи в руках з виду тяжку сумку, і посміхалася.

Залишок дня пройшов непомітно. Готували обід, потім вечерю. Багато розмовляли. Ядвіга Гордіївна встигла дещо дізнатися в селищі. Як те, що Іллю вже рахували не лиходієм, а жертвою невідомої відьми. До того ж старої карги, що прикинулася молодою дівицею, щоб причарувати хлопця. Звісно, ніхто її ні до того, ні після

не бачив. Допитували Дарію. Вона із захопленням розповіла байку про замовницю приворотного зілля. Таке замовлення — зовсім не дивина в дні ярмарку, багато дівчат та хлопців намагалися приворожити тих, хто подобався, але не відповідав взаємністю. Дехто порадив придивитися уважніше до новоприбулої відьми, що викликало нову хвилю припущень і чуток. В результаті тій прийшлося забиратися із селища разом зі своїм вовком щоб уникнути самосуду. Іще археолог дізналася про те, що останні хвилювання зробили людей обережними, угода торгівця з піратом не відбулася. Правда, і Ядвізі Гордіївні поки не вдалося добути експонат, та надія була. А вечором на ганку дивилися на зірки, жуючи смачні пиріжки з капустою. Красиві, незнайомі зірки.

З ранку Ядвіга Гордіївна буквально вигнала їх із хатинки. Гарний настрій, що заволодів Аріяною, так і бив джерелом, перевертаючи все навколо догори дригом. А як іще можна себе почувати, коли після таких переживань ти знаєш, що ВСЕ ДОБРЕ? Вона знала, що повернеться додому. Абсолютно точно. І що з Іллею все гаразд. І що життя прекрасне. І що на вулиці весна. За це і вилетіла з хатинки.

Їх відправили до лісу по ягоди. В принципі, винуватицею була Аріяна, яка намагалася вилити надлишок енергії у корисну справу. Одна корисна справа підгоріла, друга потонула. Потрібно було терміново знайти безпечне заняття. Таке знайшли, але відправити одну до лісу не ризикнули.

Весняний, теплий день розкривав свої обійми назустріч подорожнім. Вони йшли поміж старими величезними деревами, потопаючи в м’якому моху, милуючись витіювато розкиданими сонячними плямами, що насилу пробивалися поміж густими кронами, і весело згадували останні дні. Аріяна перестрибувала невеличкі струмочки, всіяні по берегах весняними квітами, вдихала солодке п’янке повітря, незрозуміло чому посміхалася і не могла перестати дивуватися. Як же все-таки красиво! Казково!

Попереду відкрилася велика галявина, залита золотим світлом, суцільно всіяна кульбабками. Білими, пухнастими, повітряними. Як Аріянин настрій. Вона вбігла на цей чудовий острівець, і слідом піднялися в повітря легкі, майже невагомі парашутики. Вони весело кружляли, летіли один одному назустріч і тут же розліталися, утворюючи білосніжний пухнастий шлейф. Аріяна присіла і провела рукою навколо себе, створюючи нові чарівні вихори. Як втриматися від бажання потонути тут? Вільно лягла на спину і розкинула руки в сторони. Нереально блакитне небо де-не-де вкрите кучерявими хмаринками. Бездонне. Теплий вітерець лоскотав і пестив шкіру, забираючи із собою зірвані пушинки і всі біди. Аріяна глибоко вдихнула, на хвилю заплющила очі і прислухалася до своїх відчуттів. ЩАСТЯ. Безмежне, чисте. Воно вливалося з кожним новим подихом, розчинялося в ній, оселялося в кожній клітинці, переповнюючи серце. ЩАСТЯ. Світле і яскраве...

— Мені буде тебе не вистарчати.

Щастя... Таке прекрасне відчуття, але таке швидкоплинне... Воно потрохи згасало, смуток легким серпанком огортав Аріяну. Весь час її перебування тут вона прагнула додому. Вона не могла знайти спокій, поки не досягла мети. Та досі вона не задумувалася, що... що покине це місце назавжди. Ніколи не повернеться сюди... Ніколи більше не побачить Іллю...

— Тобто я дуже радий, що ти повертаєшся додому. Насправді. Я знаю,

як ти мучилася від цієї невідомості, невизначеності, як сумувала за своїми рідними. Просто... Кого ж я буду рятувати щодня?

Останню фразу Ілля сказав задерикувато, але вона не дуже йому повірила.

— Ілля...

— З тобою не засумуєш, незважаючи на те, що ти вельми проблемна особа... — він знову посміхнувся. — Хоча... Як ти одного разу мені сказала, невідомо, як повів би себе я, якби потрапив у твій світ. Бабуся іноді в загальних рисах розповідає, але… Розкажи, як він виглядає?

Аріяна повернулася до хлопця, що лежав поруч.

— Він інший... Тобі, мабуть, важко таке уявити. Ми живемо у великих містах, в шаленому, з твоєї точки зору, темпі. Ми літаємо... — вона замовчала, раптова думка прийшла в голову. — Ти... хотів би все побачити на власні очі?

— Я не можу переходити в інші світи. Я до них не належу. Це може мати наслідки. Як твоє перебування тут.

— Які наслідки може мати моє перебування тут?

— Хто знає? Важливо те, що ти порушила статус секретності. Через тебе хтось може дізнатися про наше існування.

— Я нікому не розповім!

— Це може статися випадково.

— Ні!

— Сперечатися безглуздо... Просто такі речі не повинні траплятися. Ти просто ще не знаєш, як насправді важко зберігати секрет наодинці. Тобі буде дуже, дуже сильно хотітися розділити його з кимось. Бажання може стати непереборним.

Вона мовчки слухала його слова і думала, що Ілля не просто так їх каже.

— Значить… Ми більше не побачимося?

Остання фраза вирвалася в Аріяни несподівано. Вона не хотіла її промовляти, немов боялася, що, озвучивши словами, надасть її значенню матеріальності. На деякий час настала тиша. Може, Ілля так само боявся озвучити відповідь, котру обидвоє знали. А вітер гнав і гнав випадкові хмаринки небом, шелестів листям, грався із кульбабками, нечутно розповідав свої секрети і таємниці, тихесенько шепотів... її ім’я? Її ім’я та ім’я Іллі. Дівчина хитнула головою, відганяючи дивну ману, та вона не щезла, а стала ще більш виразною. Ілля стривожено піднявся на лікті і прислухався. Їй не здалося, він також чув. Раптом він схопився і прокричав:

— Ми тут!

— ...до мене...

Приніс вітер у відповідь.

— Щось сталося, біжимо!

Ілля схопив Аріяну за руку і понісся вперед. Вона, ще не до кінця розуміючи, побігла слідом. Здалеку побачила Ядвігу Гордіївну, що стояла під величезним дубом, схвильовану, на плечі сумка с Малюком. Смутна здогадка промайнула в думках.

— Ледь вас знайшла! Навіщо ви так далеко пішли? В нас мало часу!

— Що...

— Позачерговий спалах! Ми ще можемо встигнути, покваптеся!

Археолог поглянула на невелике дзеркальце в руці і, поманивши їх рукою, стрімко заглибилася в ліс. Аріяна, розгублено поглянувши на Іллю, кинулася слідом. Вона хотіла щось сказати Ядвізі Гордіївні, заперечити, але швидкий крок поступово переростав у біг, і нічого не залишалося, як слідувати далі.

Все повинно було бути не так. Тобто вона хотіла потрапити додому, більше за все на світі, але не так несподівано... Залишилося відчуття незавершеності... Вона щось не встигла зробити...

А ось і воно. Те саме місце. Загадковий валун. Так і не дізналася, що на ньому написано. А ось і перехід. Знайоме мерехтіння. Вони встигли...

— Я — вперед, перевірю, чи все гаразд по той бік. Чекайте мене.

З цими словами Ядвіга Гордіївна ступила вперед і немов розчинилася в повітрі.

Аріяна стояла неначе громом прибита, все ще важко дихаючи від бігу, не в стані зрушити з місця. Надто швидко... все надто швидко...

Вона повернулася до Іллі і поглянула на нього. Він стояв такий же захеканий і розгублений.