Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла
— Що… що ви гадаєте зі мною зробити?
— Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.
— Отримав, — глухо промовив він.
— Будьте ласкаві, покажіть мені його.
— Зараз-таки?
— Атож, зараз.
Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.
— Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?
Господар розгублено втупив очі в Єнсена
— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.
— А точніше не скажете?
— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.
— Ножицями?
— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.
— Яке ошуканство, — промурмотів він. — Яка облуда, яка відверта підлість.
— Авжеж, — погодився Єнсен.
Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.
— До побачення.
Господар вражено витріщив очі.
— А коли… коли ви знов прийдете?
— Не знаю, — відповів Єнсен.
Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.
Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.
Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.
Скінчився четвертий день.
16
Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.
Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.
— Єнсен, — сказав начальник поліції,— де ви в біса ділися?
— Нам ще лишилося три дні.
— Та я не про те.
— Я тільки-но почав допитувати підозрілих.
— Я не про ваші темпи, Єнсене.
На таке важко було щось відповісти. Начальник хрипко кашлянув.
— На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.
— З'ясувалася?
— Так, їм самим пощастило знайти винуватця.
— Хто ж він?
— Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.
— Розумію.
— Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.
— Розумію.
— Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.
— Розумію.
— Я маю його адресу й прізвище, запишете?
Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.
— Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.
— Так.
— Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.
— Розумію.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.
Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.
— І ще одне.
— Слухаю.
— Я від самого початку наголошував, що ваше завдання — з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?
— Так, наголошували.
— Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні обставини, що можуть виплисти під час слідства. Отже, як тільки ви допитаєте того молодика, вважайте справу закритою. І забудьте про все, що до неї стосується. Зрозуміли?
— Так.
— Я вважаю, що це для всіх найкращий кінець… і для нас із вами також…
— Розумію.
— Ну, то й добре. До побачення.
Єнсен вернувся до ванної і доголився. Потім неквапом одягнувся, випив кухлик окропу з медом і прочитав вранішню газету.
Хоч машин на автостраді було менше, ніж звичайно, комісар Єнсен їхав на середній швидкості, і як він поставив свою машину на майданчику біля дільниці, було вже пів на десяту.
Він довго сидів коло столу, не заглядаючи ні в рапорти, ні в список адрес. Тоді зателефонував начальникові патруля, дав йому білу картку і сказав:
— Зберіть відомості про цього чоловіка. Всі, які лише зможете. І якнайшвидше.
Єнсен стояв коло вікна й дивився на санітарів. Не встигли вони ще впоратися з дезинфекцією камер, як двоє поліцаїв у зеленій формі привели першу партію п'яних. За якийсь час зателефонував поліцай, відряджений на пошту.
— Де ви тепер?
— У центральному газетному архіві.
— Вже дійшли якихось висновків?
— Ще ні. Шукати далі?
— Так, — сказав Єнсен.
Начальник патруля повернувся за добру годину.
— Ну що?
— Двадцять шість років. Син відомого підприємця. Родина заможна. Час від часу влаштовується на роботу журналістом у якийсь тижневик. Дістав добру освіту. Неодружений. Начебто йому протегують самі шефи, мабуть, через родинні зв'язки. На вдачу… — начальник патруля наморщив лоба, вдивляючись у нотатки, ніби не міг прочитати свого власного письма, потім повів далі: — Неврівнова-жений, запальний, симпатичний і дотепний. Схильний до зухвалих жартів. Нервовий, ненадійний, швидко втомлюється. Сім разів його затримували за пияцтво, двічі силоміць лікували. Одне слово, невдаха, — докінчив він.