Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— Цього досить, — сказав Єисен.
О пів на першу він велів принести з буфету другий сніданок: двоє не круто зварених яєць, склянку чаю і три пшеничні сухарі.
Попоївши, він підвівся, одягнув плащ і капелюх, зійшов наниз, сів у машину й поїхав у південному напрямку.
Вказане помешкання він знайшов на третьому поверсі звичайного найманого будинку, але ніхто не вийшов на його дзвінок. Він прислухався й ніби почув за дверима негучну музику. Почекавши кілька хвилин, він узявся за дужку. Виявилося, що двері не замкнені, і він зайшов досередини.
То було стандартне помешкання, що складалося з передпокою, кухні та двох кімнат. Стіни в першій кімнаті були голі, вікно без фіранок. Посеред підлоги стояв стілець, а коло нього — порожня пляшка з-під коньяку. На стільці сидів голий молодик і бренькав на гітарі.
Він трохи схилив голову набік і глянув на відвідувача, але не перестав бренькати й не озвався.
Єнсен пройшов до другої кімнати. Там теж не було меблів, килимів чи фіранок, зате на підлозі валялося кілька порожніх пляшок і купа одягу. В кутку на матраці, уткнувшись головою в подушку, спала жінка, вкрита простирадлом і ковдрою. Одну руку вона відкинула на підлогу, і саме на такій відстані, щоб можна було дістати, лежали цигарки, брунатна торбинка і стояла попільничка.
Повітря було важке, затхле, просякнуте спиртом, тютюновим димом і духом людського тіла. Єнсен відчинив вікно.
Жінка підвела голову з подушки і, нічого не розуміючи, витріщила на нього очі.
— Хто ви такий? — спитала вона. — Якого дідька вам тут треба?
— Це, рибонько, детектив, якого ми цілий день чекали! — гукнув гітарист із першої кімнати. — Відомий детектив, що прийшов спіймати нас.
— Ідіть до біса, — сказала жінка й знов опустила голову на подушку.
Єнсен підступив до матраца.
— Покажіть своє посвідчення, — сказав він.
— Ідіть до біса, — сонно мовила жінка в подушку. Єнсен нахилився, відкрив торбинку і, пошукавши в ній,
знайшов посвідчення. Він перебіг його очима: дев'ятнадцять років. У верхньому правому кутку стояли дві червоні позначки, добре помітні, хоч їх намагалися витерти. Вони означали дві затримки за пиятику. За третім разом примусово відсилають до лікарні.
Єнсен рушив до виходу. У дверях він спинився й сказав гітаристові:
— Я вернуся за п'ять хвилин. Будьте ласкаві вбратися до того часу.
Він зійшов униз, до своєї машини, й викликав по радіотелефону поліційний автобус. За три хвилини той прибув, і Єнсен з двома поліцаями вернулися до помешкання. Гітарист, що вже встиг одягнути сорочку й штани, сидів на підвіконні й курив. Жінка й далі спала.
Один поліцай узяв тестер, підвів жінці голову і всунув трубку їй між губи.
— Дихніть.
Кришталик у гумовій кульці геть позеленів.
— Одягайтеся, — наказав поліцай.
Жінка відразу прокинулась. Вона схопилася з постелі і тремтячими руками натягла простирадло на груди.
— Ні,— мовила вона. — Ні, ви не маєте права. Я нічим не завинила Я тут мешкаю. Ви не маєте права, не треба, на бога, не треба
— Одягайтеся, — знову сказав поліцай із тестером і носаком черевика підсунув до неї вбрання.
— Ні, я не хочу! — крикнула вона й відштовхнула вбрання в другий куток.
— Загорніть її в ковдру, — сказав Єнсен, — і швидше. Жінка мовчки витріщила очі, розпачливо й перелякано.
На її правій щочі видніла червона смуга від подушки, темні, коротко підстрижені коси збилися куделею.
Єисен вийшов до першої кімнати. Молодик і далі сидів на підвіконні. Жінка плакала, пронизливо, істерично, і, мабуть, опиралася, але все те довго не тривало. Не минуло й двох хвилин, як поліцаї вже впоралися з нею й вивели з помешкання. Єнсен зазначив час по годинникові.
— Невже аж так необхідно було її брати? — спитав молодик.
Голос у нього був приємний, але невпевнений, і руки тремтіли.
— Отже, це ви послали листа? — запитав Єнсен.
— Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс.
— Коли ви його послали?
— У неділю.
— В яку пору?
— Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.
— До дев'ятої чи після?
— Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.
— Де ви його складали?
— Дома
— Тут?
— Ні, в батьків.
— На якому папері?
— На звичайному, білому.
Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена
— На папері для друкарської машинки?
— Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.
— Де ви його дістали?
— У видавництві, їх там повно валяється. Коли хто сам іде з роботи або йому дають штурхана під зад, то нагороджують таким дипломом. Змалювати, який він?
— Не треба Де ви його знайшли?
— Я ж сказав, у видавництві.
— А докладніше?
— Ну, валявся там. Мабуть, його брали на якусь пробу, абощо.
— Ви його знайшли на столі?
— Може, й на столі. — Він трохи подумав: — Чи на якійсь полиці.
— Коли це було?
— О, вже кілька місяців тому. Хоч вірте, хоч ні, але я не пам'ятаю. їй-богу, забув, у кожному разі не цього року.
— І ви його взяли з собою?
— Так.
— Для сміху?
— Радше, щоб потім використати на якусь капость.
— На що?
— Ну, на жарт. Є такий вислів.
— А на який саме жарт?
— На який завгодно. Підписатися вигаданим прізвищем, приліпити на чистій сторінці голу дівку й послати якомусь ідіотові.
— А коли вам спало на думку скласти листа?
— У неділю. Не було чим розважитись, хоч ти вбий. От я й надумав їх трохи наполохати. Задля жарту. Я не знав, що вони приймуть це за щиру правду.