Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— Передати справу до суду?
— Ні.
— Може, витрясти з нього, хто йому давав гроші/
— Ні.
— Тепер уже було б не важко.
— Ні, -сказав комісар Єнсен. — Немає потреби.
Він відклав трубку, порвав картку з зірочками й викинув клапті в кошик. Тоді взяв список із дев'ятьма пронумерованими прізвищами, розгорнув нову сторінку в нотатнику й написав: «Номер 2. 42 роки, репортер, розлучений, пішов за власним бажанням».
Потім Єнсен поїхав додому, роздягнувся й ліг, нічого не з'ївши й не випивши. Згага вже його не пекла, він дуже стомився, та все одно довго не міг заснути.
Минув уже п'ятий день, і минув марно-марнісшько.
17
— То був не він, — сказав комісар Єнсен.
— Не розумію. Як не він? Адже він сам признався?
— Він усе вигадав.
— І сам розповів про це?
— Так, потім.
— Отже, ви стверджуєте, що той чоловік узяв на себе злочин, якого не зробив? Ви певні цього?
— Так.
— Ви з'ясували, навіщо він так повівся?
— Ні.
— Вам не здається, що це слід з'ясувати?
— Немає потреби.
— Може, воно й краще, — сказав начальник поліції ніби сам до себе.— Єнсене!
— Слухаю.
— Ваше становище тепер кепське. Наскільки мені відомо, завдання знайти злочинця не скасоване. А лишилося тільки дві доби. Ви впораєтеся за цей час?
— Не знаю.
— Якщо вам не пощастить розплутати цю справу до понеділка, я не ручуся за наслідки. Я сам їх не можу уявити. Варто мені вам про це нагадувати?
— Ні.
— Ваша невдача може зашкодити й мені.
— Розумію.
— Коли вже справа обернулася в такий несподіваний бік, то надалі, звичайно, треба ще суворіше дотримуватися таємниці, ніж досі.
— Розумію.
— Я покладаюся на вас. Ну, хай вам щастить. Начальник поліції зателефонував майже в той самий час,
що й минулого ранку, але цього разу комісар Єнсен уже був одягнений. Уночі він спав не більше як дві години, проте почував себе бадьоро й навіть відпочив. Тільки вода з медом не заспокоїла його тупого голоду, під грудьми млоїло дедалі дужче.
— Треба перейти на варену їжу. Завтра або щонайпізніше післязавтра.
Ці слова Єнсен сказав сам до себе, вже спускаючися сходами. Хоч узагалі він не мав такої звички — розмовляти з самим собою.
Невеличкий дощ розтопив сніг, а стовпчик ртуті піднявся на кілька градусів вище від нуля. Хмари розійшлися, і сонце світило холодним білим світлом.
На шістнадцятій дільниці ще не впоралися зі своїми вранішніми справами. Біля дверей до підвалу стояв сірий блискучий автобус, що розвозив п'яниць, затриманих утретє, до лікарні й на примусову роботу, а в самому підвалі поліцаї виганяли з камер сонних арештантів. Поліцаї були бліді, аж сірі, стомлені після важкої ночі. Перед дверима довгою мовчазною чергою стояли ті, кого відпускали додому, — вони мали пройти перевірку й отримати на дорогу укол.
Єнсен спинився коло лікаревого столика.
— Як минула ніч? — запитав він.
— Нормально. Тобто трохи гірше, ніж учорашня. Єнсен кивнув.
— Знову смертельний випадок. Одна жінка.
— Ага.
— Вона крикнула з камери, що коли й пила, то тільки для того, щоб піти з життя, а поліція їй перешкодила. Я прийшов запізно.
— Що ж вона зробила?
— Торохнулась головою об стіну й розбила собі череп. Таке нелегко зробити, але ж бачите — зробила.
Лікар підвів очі на Єнсена. Повіки в нього почервоніли й підпухли. Єнсен відчув горілчаний дух. Навряд чи він лишився від арештанта, якому лікар щойно дав укол.
— На це треба сили й міцної волі,— повів далі лікар. — Та й покриття зі стіни треба було здерти.
Майже всі звільнені стояли, заклавши руки в кишені і байдуже похнюпивши голови. На їхніх обличчях не було вже ні страху, ні відчаю, сама тільки порожнеча.
Єнсен вернувся до свого кабінету, дістав із шухляди картку й зробив дві нотатки: «Поліпшити покриття на стінах. Замінити лікаря».
У кімнаті він уже не мав ніяких справ і відразу пішов.
Було двадцять хвилин на дев'яту.
18
До околиці від центру треба було їхати кілька миль у південному напрямку, і належала вона до тієї категорії, що їх експерти міністерства комунального господарства називають звичайно «районами самознесення».
її забудовано в пору житлової кризи: навколо автобусної зупинки й так званого ділового центру симетрично розставлено тридцять висотних будинків. Тепер автобусний маршрут скасували, і майже всі крамниці позачинялися. Просторий брукований майдан обернувся на кладовище машин, а будинки були заселені хіба що на двадцять відсотків.
Єнсен насилу знайшов потрібну адресу, спинив машину й вийшов із неї. Будинок мав п'ятнадцять поверхів, тиньк місцями обсипався, місцями почорнів від вологи. Бруківка перед входом була всіяна скалками з розбитих шибок, а дерева й кущі підступали вже до самого бетонованого підмурка. Видно було, що незабаром їхнє коріння порозлупує бруківку.
Ліфт не працював, і Єнсенові довелося пішки підійматись на дев'ятий поверх. Сходи були холодні, неприбрані й погано освітлені. Подекуди двері стояли відчинені так, як їх лишили колишні мешканці, і крізь них видно було засмічені, зі шпарами на стелі й на стінах кімнати, де гуляв протяг. Із тих помешкань, яких господарі ще не кинули, тхнуло кухонним чадом і долинали гучні голоси з телевізорів — саме передавали ранкову програму. Мабуть, стіни й перекриття не мали ніякої звукоізоляції.
Після шостого поверху Єнсен уже засапався, а коли дійшов до дев'ятого, груди йому здавило й закололо в правому боці. Минуло кілька хвилин, поки він віддихався. Потім дістав свій службовий знак і постукав у двері.
Господар відчинив зразу й здивувався:
— Поліція? Я вже кілька років цілком тверезий.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
— І що?
— Маю до вас кілька запитань.
Чоловік здвигнув плечима. Він був худорлявий, охайно вбраний, з погаслим поглядом.