Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— А крім самогубств?
— За останній рік померло ще кілька чоловік — і своєю смертю, і від нещасливих випадків. Я накажу скласти список у секретаріаті.
— Дякую.
Директор, що відав кадрами, натужився з усієї сили, і врешті йому пощастило трохи вдосконалити свою усмішку.
— Я ще чимось можу вам допомогти? — спитав він.
— Так, — відповів комісар Єнсен і розгорнув диплом. — Що це таке?
Директор трохи спантеличився.
— Поздоровчий адрес, чи, радше, подяка тим, хто закінчує в нас службу. Вона недешево коштує, але ми хочемо, щоб у наших давніх працівників лишилася гарна пам'ятка На таке не шкода ніяких коштів. Так вважає керівництво, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших.
— Такий адрес дістають усі, хто йде від вас? Директор похитав головою.
— Що ви! Звичайно, ні. В що б це вийшло видавництву! Ним вшановують тільки керівних осіб чи особливо довірених працівників. Ті, хто дістав такий адрес, свого часу чудово робили своє діло і були гідними представниками нашого видавництва
— Скільки ви вже видали таких дипломів?
— Небагато. Це найновіший взірець. Ми ним користуємося не більше як півроку.
— Де зберігаються дипломи?
— У моєї секретарки.
— Доступ до них вільний?
Директор натиснув кнопку внутрішнього телефону. До кімнати зайшла молода жінка
— Чи до формуляра ПР-8 стороннім особам вільний доступ?
Жінка злякалася.
— Ні, що ви! Вони лежать у великому сейфі. Я його щоразу замикаю, як виходжу з кімнати.
Директор помахом руки відпустив її і сказав:
— Дуже надійна і пильна дівчина А то б ми її не тримали.
— Мені потрібен список осіб, що отримали диплом такого взірця.
— Гаразд. Це молена зробити.
Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:
— Які ваші головні обов'язки?
— Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще…
Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.
— А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.
За якусь мить він додав:
— Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,— зрештою, це взагалі наш стиль роботи.
Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому.
Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список:
— Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію, — сказав він. — А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.
Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.
Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: «Пішов на пенсію достроково» або «Пішов за власним бажанням». Він обережно згорнув список і сховав до кишені.
Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.
— Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?
— Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.
— Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?
— Не думаю.
У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном — наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.
Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.
— Аж дивно, весна й сніг, — сказав один пошепки.
— Мені так шкода бідних квіточок, — озвався шеф глибоким, приємним голосом.
Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.
У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.
— Ну що?
— Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.
— Ви так гадаєте?
15
— З'ясуйте адресу цього чоловіка. Негайно. Начальник патруля клацнув закаблуками й пішов. Комісар Єнсен узявся вивчати список, що лежав перед
ним на столі. Він висунув шухляду, дістав лінійку й рівненько перекреслив троє прізвищ. Тоді перенумерував решту, від першого до дев'ятого, позирнув на годинника й чітко вивів зверху: «Четвер, 16 год. 25 хв.».
Потім вийняв із шухляди чистого нотатника, розгорнув його на першій сторінці й написав: «Номер 1. Колишній завідувач відділу передплати, 48 років, одружений, пішов на пенсію достроково через хворобу».
За дві хвилини повернувся начальник патруля з адресою. Єнсея переписав її, згорнув нотатник, сховав його у спідню кишеню й підвівся.
— Добудьте відомості про решту, — мовив він. — Приготуйте їх до мого повернення.
Він поминув центр міста з установами й крамницями, проїхав повз Палац профспілок і разом з потоком інших машин подався в західному напрямку. Машини мчали рівною широкою автострадою, що пролягала через промисловий район та житлові масиви, де одноманітними колонами височіли будинки, в які люди приїздили тільки ночувати.
В ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялася сіра хмара фабричного диму. Вона була метрів п'ятнадцять завтовшки й висіла над містом, немов ядучий туман.
Уже кілька годин тому Єнсен випив дві склянки чаю і з'їв чотири сухарі. Тепер у нього знов боліло в правому боці під ребрами, тупо, набридливо, ніби хтось повільно свердлив тіло. Та, незважаючи на біль, йому й далі хотілося їсти.
Ще через кілька миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали, а як ще й статистика довела, що в кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.