Великі сподівання
Шрифт:
Її розкішна сукня волочилася шлейфом по землі. Однією рукою вона ледь піднесла крайчик сукні, а другою легенько сперлась на моє плече, і так ми ще разів два-три обійшли занехаяний садок, що для мене розбуяв рясним цвітом. Навіть якби зелено-бурі бур'яни попід муром стали найкоштовнішими в світі квітами, то й тоді моя пам'ять не змогла б дбайливіше їх леліяти.
Поміж нами не було різниці в літах, що могла б розділити нас,- ми були приблизно однакового віку, хоч вона, безперечно, здавалася старшою роками; але неприступність, яка проглядала в усій її вроді й манерах,- ось що мучило мене навіть у хвилину найбільшого захоплення, незважаючи на всю певність, що наша доброчинниця призначила нас одне для одного. Безталанний був я хлопчина!
Нарешті ми вернулися в дім, і тут я з подивом довідався, що до міс Гевішем заходив у справах мій опікун і що він вернеться обідати. А в залі з напівзігнилим столом уже запалили свічки в тих самих старих сучкуватих канделябрах, і міс Гевішем у кріслі чекала на мене.
Тільки ми рушили з кріслом навкруг столу з залишками весільного бенкету, як я відчув, що наче вернувся в минувшину. Але в цій жалобній залі, під пильно втупленим поглядом живої небіжчиці в кріслі, Естелла здавалася ще гарнішою й осяйнішою, і чари її ще дужче, ніж будь-коли, повивали мою душу.
Час поволі збігав, наближалась пора нашого раннього обіду, і Естелла вийшла опорядитися. Коли я зупинив крісло біля середини довгого столу, міс Гевішем простягла зморшкувату руку й опустила на пожовклу скатертину. Естелла з порога озирнулась через плече, і міс Гевішем послала їй поцілунок рукою, вклавши в цей жест стільки хижого запалу, аж мені зробилося страшно.
Коли ми залишилися вдвох, міс Гевішем обернулась до мене й сказала пошепки:
– То як вона,- вродлива, граціозна, струнка? Ти в захопленні від неї?
– Від неї всі в захопленні, міс Гевішем.
Стара жінка обвила мене рукою за шию й притягла мою голову ближче до крісла.
– Кохай її, кохай, кохай! Як вона до тебе ставиться?
Але не встиг я відповісти (якщо я взагалі міг дати якусь відповідь на таке запитання), як міс Гевішем повторила:
– Кохай її, кохай, кохай! Коли вона прихильна до тебе - кохай її! І коли вона ранить тебе - кохай її! І коли вона шматує тобі серце - а що старші ми стаємо, то це болючіше,- все одно кохай її, кохай, кохай!
Така пристрасна напруга чулася в цих її словах, як ще ніколи не бувало. Я відчував, як у цьому надпориві, напнулися м'язи на її схудлій руці, що обвила мою шию.
– Послухай мене, Піпе! Я взяла до себе Естеллу, щоб її кохали. Я її виховала й виростила, щоб її кохали. Я зробила її такою, якою вона стала, щоб її могли кохати. Кохай її!
Вона так часто твердила це слово, що й не можна було піддати сумніву його значення, але якби замість «кохай» вона раз у раз повторювала б «ненавидь, муч, помстися, погуби»,- в її устах це звучало б таким самим прокляттям.
– Я тобі скажу,- провадила вона тим своїм хапливим пристрасним шепотом,- що таке справжнє кохання. Це сліпа відданість, безоглядна покора, цілковите самозабуття, коли віриш і надієшся наперекір собі й усьому світові, коли всю душу й серце віддаєш мучителеві… як я зробила!
У цю мить несамовитий зойк вирвався з її уст, і я ледве встиг підхопити її, як вона шарпнулася з крісла в тій своїй сукні-савані й різонула рукою повітря, наче ладна була з не меншою силою врізатися головою в стіну й забити себе на смерть.
Усе це тривало лічені секунди. Посадивши її назад у крісло, я відчув знайомий мені дух пахучого мила і, коли обернувся, побачив у кімнаті свого опікуна.
Він завжди мав при собі (я цього ще, здається, не згадував) розкішну шовкову хустинку чималого розміру, яка дуже ставала йому в пригоді під час виконання професійних обов'язків. Мені доводилось бачити, якого жаху він наганяв на позивача чи там свідка на допиті, коли статечно розгортав цю хустинку з наміром висякати носа, а потім зупинявсь напівдорозі, немов був певний, що не встигне цього зробити, як чоловік уже викриє себе,- після чого бідолашному позивачеві чи свідкові нічого й не лишалося, як зізнаватись. Ось і цієї хвилини він саме тримав у обох руках свою проречисту хустинку й дивився на нас. Зустрівши мій погляд, він на мить застиг у цій позі, неначе промовивши: «Он як? Дивно, дивно!» - і потім вельми ефектно вжив хустинку за її прямим призначенням.
Міс Гевішем помітила його в ту саму секунду, що й я. Вона відчувала острах перед ним (як і кожен інший), але силою волі спробувала себе заспокоїти й зауважила йому, Що він пунктуальний, як завжди.
– Пунктуальний, як завжди,- повторив він, підходячи ближче до нас.- (Добрий день, Піпе. Вас покатати, міс Гевішем? Один разок?) - Так оце ви тут, Піпе?
Я сказав йому, коли приїхав, і пояснив, що міс Гевішем запросила мене в гості побачитися з Естеллою. На що він зауважив: «Ах, ця гарненька молода леді!» - і став однією рукою штовхати поперед себе крісло міс Гевішем, другу встромивши в кишеню штанів, наче там беріг купу секретів.
– І дуже часто ви, Піпе, бачились раніше з міс Естеллою?- спитав він, зупинившись.
– Чи дуже часто?
– Так, скільки разів? Десять тисяч?
– Ні, звичайно, менше.
– Вдвічі?
– Джеггерсе,- втрутилась міс Гевішем мені на полегкість,- дайте спокій Піпові, краще йдіть обоє обідати.
Він скорився, і ми напомацки побралися вниз темними сходами. Ми ще були в дорозі до флігеля, що стояв по другий бік брукованого дворика у глибині садиби, коли містер Джеггерс поцікавився, чи часто я бачив, як міс Гевішем їсть та п'є, запропонувавши мені своїм звичаєм широкий вибір - від ста разів до одного.
Я подумав і відповів:
– Жодного разу не бачив.
– І не побачите, Піпе,- зауважив він, хмуро посміхнувшись.- Вона відтоді, як живе таким життям, ніколи не дозволяє, щоб її бачили за їжею. Ночами вона снує туди-сюди, і що натрапить, те і їсть.
– А можна, сер, запитати у вас одну річ?
– звернувся я.
– Чому ж, можна, хоч я можу й ухилитись від відповіді. Запитуйте.
– Прізвище Естелли - Гевішем, чи…?
Але докінчити я не мав чим.
– Чи яке?- спитав він.