Великі сподівання
Шрифт:
Я так розрахував свою прогулянку, щоб опинитись біля хвіртки в той самий час, як і давніше бувало. Смикнувши нетвердою рукою за дзвінок, я одвернувся спиною до входу, щоб перевести дух і бодай трохи втишити биття збентеженого серця. Я чув, як відчинились двері будинку, чув кроки через подвір'я, але вдав, наче не чую, як зарипіла хвіртка на іржавих завісах.
Коли нарешті мене торкнули за плече, я здригнувся і обернув голову. І враз здригнувся куди природніше, побачивши, хто стоїть переді мною в охайній сірій одежі. Його я вже аж ніяк не сподівався спіткати у ролі одвірника міс Гевішем.
– Орлік!
– Атож, паничу, тут ще більші зміни, як у вас. Але заходьте, заходьте. Мені наказано, щоб хвіртка не стояла отвором.
Я ступив на подвір'я, і він захряснув хвіртку й вийняв ключа.
– Ось так,- сказав він, ступивши кілька кроків поперед мене до будинку, а тоді раптом оглянувшись.- Тепер я тут!
– Як тебе сюди занесло?
– Ногами,- відказав він.- А скриньку мою привезено тачкою.
– Ти що, напостійно тут влаштувався?
– А чого ж, паничу, шкоди від мене не буде.
Я щодо цього не мав певності. Поки я обдумував його слова, він повільно звів важкий погляд від землі й зміряв мене з ніг до голови.
– Отже, кузню ти покинув?
– А хіба це схоже на кузню?
– відказав Орлік, ображено обводячи круг себе поглядом.- Хіба схоже?
Я спитав, чи давно він покинув кузню Джо.
– Тут дні що один, що другий - однакові,- відповів він,- тож не полічивши, й не скажеш. Одне слово, після того, як вас там не стало.
– Це я й сам знаю, Орліку.
– Авжеж,- сухо зауважив він.- Ви ж учені зробилися.
Ми вже підійшли до будинку, де я прбачив при вході збоку приділену Орлікові кімнатку з невеличким віконцем у двір. Вона була така маленька, як ото приміщення паризьких консьєржів. На стіні там висіла в'язка ключів, до якої Орлік додав ключа від хвіртки, а у неглибокій ніші стояло застелене клаптюватим укривалом ліжко. Все в цій комірчині, схожій на клітку для байбака, мало занехаяний і сонний вигляд, а сам Орлік, що важко й цибато бовванів у темному кутку біля вікна, і виглядав цим байбаком, яким він, власне, і був.
– Я ніколи раніш не бачив цієї кімнати,- зауважив я.- Та й одвірника тут не водилося.
– Не водилося,- погодився він,- аж поки не стали поговорювати, що дім без охорони, а це, мовляв, небезпечно, бо усякі тут каторжники й обідранці шастають. Отож мене й нараяли сюди, що я кожного можу як слід відшити, я й погодився. Тут легше, ніж міхи надимати її молотом махати… А ця штука заряджена.
Це він помітив, що мій погляд затримався на рушниці з мідним ложем, почепленій над каміном.
– Добре,- озвався я, не маючи охоти розводити з ним дальших балачок,- то мені можна піднятися до міс Гевішем?
– А щоб мене спалило, якщо я знаю!
– відказав він, спершу потягшись усім тілом, а потім стріпнувшись.- Те, що мені наказано, так далеко не сягає, паничу. Ось я лупну цим молотком по оцьому дзвінку, а ви собі йдіть коридором, поки когось не стрінете.
– Але мене ждуть, сподіваюся?
– Щоб мене двічі спалило, якщо я знаю!
– відказав він.
Тоді я звернув у довгий коридор, де колись ходив у своїх простацьких черевиках, а він ударив по дзвінку. Ще не завмерла луна від дзвінка, як у кінці коридора показалася Сара Покет, що, побачивши мене, стала мінитись зеленою і жовтою барвою.
– О!
– сказала вона.- То це ви, містере Піп?
– Я, міс Покет. І радий сповістити вам, що містер Покет з усією родиною в доброму здоров'ї.
– Але розуму їм не додалося?
– озвалася Сара, скрушно хитаючи головою.- Розум їм потрібніший, ніж здоров'я. Ах, Метью, Метью! Ви знаєте, куди йти, сер?
Чом би я не знав, коли стільки разів піднімався цими сходами помацки! Тепер я піднявся у модних туфлях (не те, що колись!) і знов, як бувало, постукав у двері кімнати міс Гевішем.
– Впізнаю - це Піп,- зараз же я почув її голос.- Заходь, Піпе.
Вона сиділа на тому самому місці біля столу, в тій самій старій сукні, схрестивши руки на костурі й спершись на них підборіддям, а очі втупивши у вогонь. А біля неї, тримаючи в руці невзувану білу туфлю й наче уважно її розглядаючи, сиділа якась незнайома мені елегантна пані.
– Заходь, Піпе,- знову тихо сказала міс Гевішем, не одводячи погляду вбік чи вгору,- заходь. Як ся маєш, Піпе? То ти мені цілуєш руку, ніби я королева, га? Ну, що скажеш?
Вона раптом блиснула на мене очима, не підвівши голови, і повторила грайливо-сердитим тоном:
– Ну?
– Я довідався, міс Гевішем,- трохи розгублено мовив я,- про ваше бажання мене побачити, тож зразу й приїхав.
– Ну?
Незнайома пані піднесла голову й лукаво глянула на мене, і я враз побачиз очі Естелли. Але вона настільки змінилася й погарнішала, стала настільки жіночніша, та й в усьому довершеніша, що я проти неї наче лишився таким нерозвиненим, як був колись. Дивлячись на Естеллу, я сам собі знов почав здаватися простим неотесаним селюком. О, як Естелла подаленіла й піднеслася високо вгору, тепер ще більш, ніж будь-коли, неприступна для мене!
Вона простягла мені руку. Я пробелькотів щось про те, як приємно побачити її знову та як довго дожидав я цього дня.
– Ну, то як, Піпе, дуже вона змінилася?- спитала міс Гевішем, хижо поглядаючи на мене й стукаючи костуром по стільцю, що стояв поміж ними, на знак того, щоб я сів.
– Коли я ввійшов, міс Гевішем, мені її лице й постава здалися зовсім незнайомими, але тепер, як це не дивно, я дедалі більше впізнаю ту саму…
– Що? Невже ти скажеш - ту саму Естеллу?- урвала мене міс Гевішем.- Вона була гордовита й зла, і ти хотів утекти від неї. Хіба ти забув?