Вершини
Шрифт:
– Вас викликає Душанбе.
Анатолій!
– Ви придбали квиток на Москву?
– Взяв. А що? – В мене ворухнулась тривога.
– М'який чи купейний?
– Купейний...
– Жаль, що не м'який.
– Та в чім справа, біс вас візьми?!
– Справа в тім, Анатолію Андрійовичу, що квиток доведеться здати. Я в Москву не лечу.
– Ви жартуєте?
– Які там жарти: у мене син народився!
– А ви не могли мене попередити? – заревів я у трубку.– Ви оце щойно дізнались, що у вас має народитися син?!
– Вгадали,
– Лаяти!..– Я задихавсь від обурення.– Та вас кислим молоком треба розстрілювать!.. Каймаком!.. Кумисом!.. Кефіром!..
– Нічого не вийде: не долетить!
В трубці клацнуло, глузливо запікало.
Ну ж Анатолій!.. Ну ж негідник!..
Сердився, лаявсь, проклинаючи ту хвилину, що зв'язала мене з оцим чортом безрогим, а в душі
уже знав, що мені лишилось одне: летіть у Душанбе.
Він був ні вражений, ні здивований несподіваною моєю появою: зустрів мене так, наче я не з Києва, а заскочив з сусіднього парадного.
– Хо, Анатолій Андрійович!
Руки не подав – руки були зайняті: з довгастого пакунка виглядало ще як слід не сформоване личко, що обіцяло в майбутньому стати ще однією копією Анатолія.
– Заходьте до хати!
По всій кімнаті, як прапори під час свята, маяли розвішані пелюшки. Пелюшок було стільки, що в них можна було сповити всіх немовлят Таджикистану.
– Це все він,– пояснила дружина Анатолія Елла.– Поки лежала в лікарні, встиг пограбувати всі магазини.
– А що розмінюватись! – Очі Анатолія нестримно сміялись.– Ми на дрібні не рахуємо. Ми себе ще покажемо! Дайте лишень підрости!
– Ну, осідлав свого коника! – махнула Елла рукою.– Ти б краще замість того, щоб хвастатись, подав стілець Анатолію Андрійовичу. Він же натомився з дороги.
– Анатолій Андрійович? Та він семитисячники брав – ніскільки не втомлювався!
Анатолій лишивсь Анатолієм: весело наїжачена густюща чуприна, зблиски глузливі теренкуватих очей. І ті ж обвітрені губи, до яких навіки пристала високогірна смага.
Того дня так і не могли приступити до справи: вся увага Анатолія була прикута до крихітної істоти, навіть тоді, коли Елла брала її годувати. І я, домовившись, що ми зустрінемося завтра, поїхав до себе в готель.
І от ми удвох, тільки тепер не в наметі, а в номері. П'ємо чай, і Анатолій, наче знов на Памірі, наче він оце щойно повернувся з маршруту, пере-вдягся, умився, покінчив з усіма службовими справами та й нарешті сів до нашого саморобного столу... Анатолій традиційно запитує:
– Так на чому ми зупинились, якщо не секрет?
Я розкриваю блокнот і терпляче пояснюю, що
треба починати спочатку. Кажу йому про деталі, яких мені так забракло, без яких моя розповідь почне задихатись, як людина без кисню. Анатолій кива головою: це порівняння йому близьке й зрозуміле.
– Що ж, давайте спочатку.
2
На мить прорвалися
– Гляньте, як чум!
Вулкан і справді нагадував чум.
Ідеальний конус, що піднісся на п'ять тисяч метрів. Над зрізаною акуратно вершиною димить і вдень і вночі, наче мешканці оцього гігантського шатра весь час мерзнуть, весь час тремтять од нестерпного холоду й підкидають дрова до велетенського вогнища. А воно все не гріло, воно лиш диміло, бухало паром та попелом і стовпом підіймалося в небо, коли було тихо, чи тріпотіло, обриваючись, на оскаженілих вітрах. А підступи до незаймано білої громади закушкані в такі глибокі сніги, що годі хоч крок ступити без лижв, скуті таким лютим холодом, що крижаніє повітря,– тут, унизу, біля підніжжя, в густому од морозу тумані, в білому мороці, що поглинає, вбирає, гасить усе: і звуки, і рухи, й людські
постаті, обліплені інєєм, які, здається, й не рухаються, а топчуться на місці як прокляті, вперто вминаючи сніг. Не люди, а привиди – в хисткому, нереальному світлі, в молочному просторі, де біле мовчання віє застиглою вічністю, де хочеться застигнути теж на століття, тисячоліття, як застигли оці ось здиблені скелі, скуті нещадним морозом.
Анатолій роздирає склеєні холодом губи, обертається до тих, що йдуть позад нього:
– Все, мужики!
«Мужики» зупиняються, навалюючись тілами
на палиці. Дихають, як запарені коні. Сім годин, з сьомої ранку до другої дня, не зупиняючись, не розгинаючись, по снігу, що до пояса, крізь білий, як вата, туман, в якому не видно нічого, тільки вкрита інеєм спина товариша, що попереду та лижв отупляючий скрип, та думка, чи туди ми йдемо, чи не збились з дороги, та втома гаряча, потом насичена, що все дужче наливає тіло. Сім годин руху невпинного за отим божевільним, що не зупинився й на мить,– тільки лишалося зціпити зуби та люто місити оцей сніг.
– Обід.
А вони все ще стоять білими привидами. Білі штормівки й куртки, білі рукавиці й штани. Білі шапки й капюшони, білі маски й шарфи, що прикривають обличчя,– тільки очі блищать крізь вузенькі щілини, і здається, що й очі вже сиві, аж білі у всіх.
Вминаючи сніг, втоптали невеликий майданчик. Дістали примус, каструлю, консерви.
Мовчки, без слів, без нагадувань: кожен знав, що мав робити.
Примус зашумів працьовитою бджілкою, і туман розступився неначе, і мороз немов пересівся, і
якось аж затишно стало в оцьому невеликому просторі, відвойованому в безмовної вічності. Сиділи на рюкзаках, схожі на фантастичних істот, виліплених з снігу, їли, не студячи, вогнем заправлену кашу, пили, обпікаючись, з алюмінієвих кухлів окріп. Жадібно вбирали тепло, запасались теплом: на черговий кидок, все вгору і вгору, де з кожною сотнею кроків ставатиме все холодніше. Скільки зараз? Мінус тридцять п'ять? Отже, там, наверху, буде всі п'ятдесят, якщо не більше. Та плюс повітря розріджене, та плюс вітер пекучий...