Вершини
Шрифт:
І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі – вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь-яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав
– Так знайдете завтра свій скаполіт? – Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь-який, гордо відмовився: «Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде».
– Обов'язково знайду!
– Дроздов же там усе видзьобав.
– Мій полишив.
– Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.
Анатолій повернувся до мене:
– Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?
– Не знаю.
– Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор-Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.
– Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.
– Ви так думаєте?
– А чому?
– Бо Дроздов усе життя шука п'єзокварц... Лише п'єзокварц... І помічає лише те, що пов'язано з цим оптичним кристалом. Ви думаєте, тільки в фізиці чи медицині вузька спеціалізація? Ми, геологи, слава богу, теж не пасемо задніх... Веду пошук вугілля чи нафти, пройду по діамантах і не нахилюся. Хіба що наступного разу те місце подалі обходитиму... Агат?.. Турмалін?.. А що це таке?.. З чим їх їдять? Памір бідний на коштовне каміння! Хто це сказав? Ходять лише по долинах, землю носами риють, вгору глянути ніколи. А жолуді – над головою висять. Над головою, шановний!.. Є в мене думочка... Ідейка одна... От перейду працювати в «Кварцсамоцвіт» – спробую відімкнути цю скриньку. Так що років за два запрошую вас на Зор-Бурулюк...
Аж тепер я зрозумів, що він поїхав з нами не випадково.
– Ви що, й справді хочете перейти в «Кварцсамоцвіт»?
– Є така думка.
– А візьмуть?
– Ви про мої ноги? – спитав жорстоко.– Три роки тому просився – відмовили. Саме через ноги. Як ти, мовляв, по горах ходитимеш. Тут он фізично здорові сезон не витримують, а ти ж каліка...
– Ну, який ви каліка! Дай боже здоровому за вами угнатись!
– А я тепер не з голими руками до них появлю-' я – золотце їм принесу,– мов і не почув мене Анатолій.
– Ви знайшли золото?
– Знайшов. На семитисячнику. Така акуратна медалька, на стрічці муаровій. За найскладніше стінне сходження. На всесоюзних зборах.
– Що ж ви не показали?!
– А навіщо вона вам? Для колекції вашої непридатна. Ви ж, наскільки мене не зраджує пам'ять, цікавитесь лише агатами.
Та його глузливий тон зараз на мене не діє.
– І ви підіймались на семитисячник? 3 вашими ногами?
– Було таке діло.
– То ви що, альпініст?
– Теж, здається, вгадали.
– Ви не образитесь, як я вас ще про щось запитаю ?
– На вас, Анатолію Андрійовичу? ІЦо ви! – Знову насміх у голосі. Ну, й колюча ж людина!
– Стоп своїх... ви коли позбулися? На семи-тисячникові?
– Ні, не на семитисячнику – одніс трохи нижче. На Ключевську. Є така сопочка на Камчатці, може, чували?
Чував! Хто не зна про Ключевську сопку – славетний вулкан на Камчатці!
– Ви що, жили на Камчатці? .
– На Камчатці не жив – на Камчатку свої стопи одвіз. Молодий був, дурний, от і здались вони зайвими... А чи не час нам трохи поспати? Врахуйте: Дроздов підніме усіх удосвіта.
Звісно що час. Але я ще довго не можу заснути: думаю про Анатолія.
Думаю про Анатолія. Весь час думаю про Анатолія. Хоч, здається, з часом ця думка потроху
меркне... Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї,– якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі,– цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.
І чим більше минало часу, тим дужче я проймався долею незвичайного цього чоловіка.
Більш-менш регулярно листувався з Анатолієм (переважно восени і взимку: з травня по листопад він зникав з Душанбе, бо таки влаштувався в «Кварцсамоцвіт» і дорвавсь до Зор-Бурулюку. А посилати туди листи – все одно, що за водою пускати). Я писав у Душанбе, й отримував акуратно відповіді, й уже знав про золотисті топази, й про скаполіти рідкісного фіолетового кольору, ікі дадуть сто очків фори всім аметистам у світі, про гранати, а це ж тільки початок, це ж іще й не копнули як слід, бо не доходять руки до всього: скидалось на те, що богиня Пандора таки й справді витрусила над Зор-Бурулюком якщо не всю свою скриню, то принаймні значну частину її – я уже знав, що Анатолій буквально за один сезон з рядового геолога виріс до старшого геолога партії, хоч, мабуть, не дуже того й прагнув, і, уявляючи, як він рушає щоденно в довжелезні маршрути свої, як долає крутизни й спуски, став човити себе на тому, що іноді пробую йти не всією ступнею, а лише на п’ятах. Десять, двадцять, тридцять кроків нарешті – і все, і далі не міг, так це ж по асфальту, по рівному! За кожним рядком, за кожним словом чергового мого листа стояло одне: як ви ходите? Ну як ви там ходите?
Я, звісно, не міг про це прямо писати, щоб не образити людину. Не дозволяв собі й натяку,
хоч увесь час думав про це. І мені часом здавалося, що в мене самого п’яти беруться водянками, пухирями кривавими...
А він писав бадьорі й дошкульні листи. Що от ви, білоручки, оранжерейні істоти, шаркуни паркетні, що ви знаєте про справжнє життя? І щоразу кликав до себе в гори.
Я довго не піддавався: боявсь, що порушаться всі мої плани. До того ж і лінощі, на відсутність яких я ніколи не мав причин скаржитись, звично нашіптували: куди ти поїдеш? Що ти забув на тому Памірі? Пригадай, як проклинав усе на світі, долаючи чергову скелю, як ледве не плакав, не знаючи, куди подітись од зашпорів, що крижаними кігтями вчепилися в серце. Пригадай побиті коліна, поламані нігті, порепану шкіру: всі памірські вавки, які ти зализував майже півроку! А хіба тобі не казали, що на Східному Памірі найменша в Радянському Союзі тривалість життя? То навіщо ж собі вкорочувати віку?
Отак я роздумував, лежачи на м'якенькій канапі, отак вагався в своїй з усіма зручностями обставленій кімнаті, аж ось одного разу отримав уже не листа – посилку.
Урюк і кишмиш. Повен ящик кишмишу й урюку. Зверху ж невелика записка: «їжте, тільки обережніше, бо зламаєте зуба!» Отже, посилка з секретом; я уже знав, що за ягідка Анатолій. Заслав целофановою скатертиною стіл, став обережно висипати сушеницю.
Невеликий пакетик. І знову ж акуратно виведений напис: «Такі кристалики у вас на Хрещатику не валяються, правда ж?» Серце моє тьохнуло, я обережно розгорнув папір. Й обмер.