Вершини
Шрифт:
Звівся, все ще не вірячи в чудо, яке відбулось: наче й не хворів. Відчував себе свіжо й бадьоро.
– Я перелив у вас частку своєї енергії,– пояснив Григорій Михайлович. Мав такий вигляд, наче сам звівся після важкої недуги.
Не знаю, що це було: гіпноз чи й справді якась біотерапія. Тільки від хвороби моєї не лишилося й сліду...
Річка розгулялася не на жарт: земля аж двигтить. Скеля, що нависає над нами, теж наче починає здригатись. Гляди, ще завалиться! «А що, як землетрус?» – виникає тривожна думка. По доро
зі з Душанбе на Ленінабад, коли спускатися з перевалу, в похмурій та глибокій ущелині, куди
І хоч відтоді вже стільки часу збігло, моторошно проїжджати тією дорогою: річка тут зникає під горою каміння, що завалило кишлак, ледь чутно шумить унизу, і здається, що то озиваються до нас, до живих, душі загиблих.
Чи не станеться й з нами отак?
Насторожено поглядаю вгору. Чорне громаддя невблаганно і важко нависає над головою, ладне от-от завалитись донизу. Стає по-справжньому лячно, і вже не гріє спальник, а ліжник стає твердіший од каменю.
Моїм же супутникам хоча б тобі що! Міцно спить Анатолій (йому не звикати до гір), стирчлть непорушно борідка Віктора Микитовича, з машини витикається спальник Гірштейна. Як завжди хазяйновитий і зібраний, він ще звечора заправив паяльну лампу, поклав на неї сірники, а в казан набрав з потоку води. Хто перший схопиться – все під рукою. Матово відсвічуючи фарами, відпочиває наш трудяга «уазик»: намотав сьогодні не одну сотню кілометрів по таких карколомних підйомах та спусках, що в цирку їх можна показувати. Спить і Григорій Михайлович, тільки цього разу, мабуть, забув «ввімкнути» глибокий сон: весь час здригається, мов щось шукаючи,– чи не бачить оту юну красуню, яку так і не зміг сфотографувати?
Нетривкий, примарний начебто світик, досить природі дмухнути – не лишиться й сліду, а який же він милий та затишний!
Зітхаю від повноти почуттів, з силою заплющую очі, примушую себе не думати про мільйони тонн, що нависають над головою.
А про що ж тоді думати?
Про несподівану для мене оцю експедицію, про Огньових і Анатолія.
Я повік буду вдячний Григорію Михайловичу за те, що він познайомив мене з Анатолієм, а пізніше – з Огньовими.
Ми з ним належимо до того невигубного племені каменярів, які ладні на край світу податись за одним-єдиним агатом. Чому саме агатом? Та тому, що кожен камінець цього самоцвіту неповторний. Серед мільйонів агатів ви не знайдете двох абсолютно подібних: агати – яскраво виражені індивідуалісти, отакі собі самобутні істоти, з своїм, тільки їм властивим, малюнком та кольором. Лише в агаті, особливо муаровому, буває стільки найтонших ліній на один міліметр: їх важко не те що порахувати, а й відрізнити. Григорій Михайлович каже, що коли космічні гості й побували на нашій планеті та залишили якусь інформацію, то її слід найперше шукати в агатах. Ця красива гіпотеза завжди спадає на думку, коли я милуюся черговим каменем з особливо вибагливим та химерним малюнком. В закономірності фарб, у завихреності ліній, в надзвичайній чіткості та довершеності є щось від розуму, а не від сліпої гри природи.
Анатолій не був рабом агатів – Анатолію подавай кристали: адже вони люблять забиратися високо вгору. Або точніше: високо в горах кристали трапляються набагато частіше, аніж агати.
Я не знаю, як він надибав Григорія Михайловича, а той уже передав його по естафеті мені (ми обмінюємось
– Анатолію Андрійовичу, хочете познайомитися з цікавою людиною? – Григорій Михайлович завжди розмовляє по телефону так, наче в нього виривають з рук трубку: швидко й сердито.
«Ну, що ви мене наче лаєте!»– «Та ніхто вас не лає!» – лунає ще сердитіша відповідь.
– Хочу.
– Тоді я його зараз до вас пришлю. Врахуйте: це товариш з Паміру, де. ми з вами ще не були.
Не можна сказати, щоб «товариш з Паміру» мені одразу сподобався: щось у ньому було таке йоржисте й колюче, таке неприховано в'їдливе, що мимоволі викликало настороженість. Роздивлявся мою колекцію агатів з таким виглядом, наче ось-ось мав сказати: «Оце й усе? Я чекав більшого!»
Зачеплений за живе, я викладавсь, як то кажуть, до кінця: діставав особливо цінні та рідкісні експонати, розповідав, наскільки вони унікальні.
– Нічого камінчик,– погоджувався він з якоюсь зверхньою ноткою в голосі. А коли я, допечений до живого, відкрив свій заповітний ящик і запропонував взяти що завгодно на згадку про нашу зустріч, він якось мовби аж знехотя відібрав кілька агатів.– Не пограбував вас, надіюсь?
Ну й типа підсунув мені Григорій Михайлович!
Єдине, що мене втримало від в'їдливої репліки («Ну, куди вже нам, сірим, тягатися з вашим Паміром!»), це його ноги. Я одразу ж звернув увагу на його незвичну ходу. Він ступав, наче падав, ступав, мов долаючи щоразу невидиму перешкоду. Лиш тоді, коли він роззувся, щоб не топтатись по килимові (розшнурував високі, на замовлення, очевидно, пошиті черевики), коли ступив до кімнати, я зрозумів причину отієї ходи: в нього не було стоп. їх наче обрубали сокирою, і він ходив фактично на п'ятах...
Попрощалися ми тепліше, аніж зустрілись. По-перше, я вияснив, що він мій земляк: з України. А на Україні, як твердить письменник Ковінька,
поганих людей просто не буває. А по-друге, я запросив його пообідати, і вже за обідом він трохи відтанув: став розповідати про памірські семити-сячники так, наче сам там побував, а мені, признатись, завжди подобались у щось закохані люди.
– Приїжджайте в Душанбе! – запросив на прощання.– Сходимо в гори.
«Куди вже тобі, бідоласі, ходити в ті гори!» – подумав я, намагаючись не дивитися на його обрубані ноги.
Прощаючись, він перший подав мені руку. Потиск був енергійний і дужий.
Де ж він все-таки вмудрився отак покалічити ноги?..
Вдруге зустрівся з Анатолієм уже в Таджикистані, в Душанбе. Щоправда, прилетів не до нього: Григорій Михайлович одного разу з властивою йому милою манерою подзвонив і сказав:
– Анатолію Андрійовичу, негайно збирайтесь!
– Куди?
– Летимо в Душанбе.
– Коли?
– Завтра. Я вже замовив квитки на літак. Є реальна можливість побувати на Памірі.
– А ми не могли б полетіти сьогодні? – Я вклав у це запитання якомога більше сарказму.
– Анатолію Андрійовичу, ви думаєте, мені так легко було замовити квитки!
– Одразу ж зірвався на крик Григорій Михайлович.– Я всю академію на ноги поставив!
Що він міг це зробити, я не мав жодного сумніву. При всій своїй неорганізованості в побуті, при всій своїй життєвій беззахисності, Григорій Михайлович там, де йшлося про справи службові, міг будь-яку бетонну стіну пробити. «Чи не сам президент бігав замовляти квитки?»