Вершини
Шрифт:
Там лежав, величиною з мізинець, кристал. Нереальний, фантастичний, знайдений не на нашій грішній землі, а на якійсь далекій планеті. Три кольори переливалися в ньому: зелений, блакитний, рожевий. Ніжні й чисті, як подих весни, і в такому гармонійному поєднанні, що його могла створити лише природа. Я ще не бачив нічого красивішого, я носився з тим кристаликом весь день, і мені часом здавалось, що й душа моя взялася святковими тими кольорами, а лягаючи спати, поклав його під подушку.
І всю ніч мені снились поліхромні турмаліни. Наче я їх збираю над річкою: величезні кристали такої краси досконалої, яка може лише наснитись.
А вранці, ще й очей не розплющивши, уже знав, що поїду. Що жодна сила в світі не втрима мене в Києві, як тільки там, у Душанбе,
Мабуть що ніколи. Бо вже й квиток у кишені, й величезний за плечима рюкзак, і важкенна сумка в руці обвішаний, як ішак, я виходжу, похитуючись, на вулицю, де на мене чекає таксі, а в Борисполі авіалайнер нетерпляче посмикує крилами. Він перенесе мене за якісь чотири години в Душанбе. А в бічній кишені моїй, біля самого серця, як заповітна перепустка в рай, пригрівся маленький кристалик дивовижного весняного забарвлення.
Потім було Душанбе, з його майже тропічною спекотою (в розпалі ж літо!), з фантастичними ринками, де кавуни здіймаються горами, а дині стоять, як древньогрецькі амфори, тільки й того, що без ручок, де прямо на землі, на розстелених кошмах, сидять сивобороді аксакали, попиваючи зелений чай; з сонцем пропеченими вулицями й дзюркотливими ариками; з смаглявими жінками, в порівнянні з якими наші красуні здаються трохи вили-нялими; з гомоном таджицьким, російським, а часом і українським: йдуть отакі собі дві невигубні тітоньки, з клумаками за спинами, наче в себе в Лубнах, і всі гори їм, як то кажуть байдуже. Новітній цей Вавілон, у який перетворилися всі сучасні міста, оглушив, закрутив та й виштовхнув на одну з бічних вулиць, де в дрімотнім спокої поміж глинобитних стін та плескатих дахів застигли минулі століття...
А тоді знову аеропорт, і сум'ятлива посадка на літак, який безбожно затримався, тепер уже на Хорог, коли я, здавлений з усіх боків, пробкою проскочив через контрольний пункт, а рюкзак свій залишив по той бік, і сердиті контролерші ніяк не могли второпати, чому оцей громадянин, якому пощастило прорватися в аеросервісний рай, раптом, немов збожеволівши, став знову пробиватися в посадочне пекло. І напечена кабіна літака, в якій можна було й вола стушкувати; і знову ті ж сивобороді аксакали, поважні та незворушні, яких не здивуєш жодним літаком, бо все одно не піднімешся вище аллаха, і таджички, обсіяні дітьми, наче маком: в кожної – власний дитсадок; і рев працьовитий турбін, і хребти унизу, що підіймались все вище й вище, хизуючись один перед одним все пишнішими сніговими шапками, й глибокі долини з тоненькими стрічечками річок, і затужавіла синява неба, і все потужніший гул літака, що переростає часом у дзвін: гори вищі й вищі, і немає їм кінця-краю. Та ось хребти розступилися, мов розрубані навпіл гігантською сокирою, зблиснули води бурхливої річки, і ми стали обережно спускатися в долину, де поміж високими тополями заясніли акуратні будиночки: Хорог, адміністративне серце Східного Паміру, центр Гірсько-Бадахшанської автономної області.
П'ять діб адаптації під Хорогом, в Поршньові – тепер уже адміністративному центрі східнопамір-ських геологів, де вдень отакому, як я, можна здуріть від нудьги та безлюддя, рятували тільки вечори, коли спільний чайок-чиферок збирав докупи геологів, які звалювались майже щодня з високогірних перевалів, здичавілі, зарослі, як вепри, щетиною,– тут уже тільки наставляй вуха та слухай, хоч траплялися іноді такі мовчуни, що бий його геологічним молотком –
Господи, та невже не можна піднятись на якийсь там кілометр угору, щоб не виконувати ці смертельні трюки?
Виявляється, не можна. Літак і без цього досяг своєї стелі в розрідженому океані повітря. Аж тепер я здогадуюсь, чому так довго не було повітряного сполучення між Хорогом і Мургабом.
Продутий всіма на світі вітрами, Мургаб зустрів звичною пилюкою. Вітер жбурляв її в обличчя цілими пригорщами, гнав широкою вулицею, поміж одноповерхових будинків, закручував у мініатюрних смерчах, а по хідниках в яскравих платтях, в модельних черевичках, в наймодніших зачісках відважно походжали молодесенькі жінки прикордонників – з неодмінною коляскою кожна. Очевидно, немовля було тут такою ж необхідною деталлю туалету, як губна помада чи сумочка,– без немовляти просто було б непристойно появлятись на люди. Тож наші дівчата, похапцем вискочивши за щойно спечених лейтенантиків заміж, завезені на край світу, в першу чергу заводили немовля.
Намилувавшись вдосталь на відчайдушних отих жіночок, що топтали Памір з таким виглядом, наче під гострими каблучками кожної лежали хідники Ленінграда чи Києва, я спіймав нарешті попутну машину та й рушив уже знайомою дорогою на Зор-Бурулюк.
Де й прожив майже два місяці.
Тонка парусина намету, що й хвилини не знає спокою, розжарена рятувальниця-пічка, муркітли-вий чайник – замурзана добродушна істота, яка ніколи нас не підводила, повні кухлі гарячого чаю, конвульсійна лампочка, що то гасне, то знову спалахує під стукіт движка,– рідкісні вечори, з таким нетерпінням очікувані мною, коли ми з
Анатолієм лишаємося вдвох і ніхто вже не зайде до нас, не переб'є нашу розмову.
Так на чому ми зупинились? – запитує Анатолій щоразу, хоч, лукавий, сам добре пам'ятає, на чому.
Поки я гортаю блокнот, роздивляючись в непевному світлі свої квапливі каракулі, він присьорбує чай, час від часу витираючи обличчя і шию вишитим червоними півнями рушником. Українські ті півники вже не один рік мандрують за своїм непосидючим господарем.
Читаю останні записані фрази, Анатолій кива головою, одставля набік кухоль:
– То що, підемо далі?
І ми йдемо далі.
Потроху, з вечора в вечір, блокнот мій заповнюється. Не розлучаюся з ним ні вдень, ні вночі; так боюся його загубити, а коли полечу вже додому, то не засуну його ні в сумку, ані в рюкзак, а сховаю в кишеню. Вдома ж покладу в письмовий стіл, де він понад два роки й пролежить. І я згадуватиму про нього щоразу, сідаючи працювати. Але не діставатиму: ще не час, не пора, ще не визріло. А коли врешті засяду працювати над повістю і прочитаю записане, то з жахом відчую, що мені забракне деталей. Отих найдрібніших, найменш, на перший погляд, важливих, без яких неможливе справжнє письмо: це все одно, що вишивати рушник однією лиш голкою, без кольорових ниток.
У відчаї я зателефонував у Душанбе Анатолієві: чи не приїде він у відпустку на Україну? (Відпустка у нього, як у більшості геологів, завжди припадає на зиму).
Ні, не приїде: готуватиметься здавати кандидатський мінімум. Якщо я не заперечую, то може-мо зустрітись у Москві. Його викликають у «Кварцсамоцвіт».
– Якщо хочете помилуватись на московських дівчат, то беріть квиток на літак!
Він там, на Памірі, давно забув, що можна кудись добратися поїздом.
І я поспішив придбати квиток на Москву, хоч дівчата мене найменше цікавили. Вже зібравсь і за якихось п'ятнадцять хвилин мав їхати на вокзал, коли озвалась міжміська: