Вершини
Шрифт:
– То збирайтесь! – В нього не було жодного сумніву, що я не відмовлюся.
І я, кладучи трубку на важіль, уже знав, що таки полечу. Полечу, хоч на мене чекали тисячі термінових справ, що ними обростає людина, живучи в місті... Стій, а квитки!.. Два квитки в оперний театр, що їх дістала дружина. «Ми ніколи з тобою не ходили в театр. Все справи, справи, і на люди ніколи вийти!» – «Як же, голубонько, вийдеш!» – я вже дістав свій величезний рюкзак, куди можна було й пів-Києва впхати, шукав туристичні черевики й спальний мішок...
– Летимо прямо до Огньових,– повідомив Григорій Михайлович уже в літаку (рейс 3248,
– А хто такі Огньови?
Огньов – мій давній товариш. Разом навчались у вузі. Вони обоє геологи... Тг ви самі переконаєтесь, які це прекрацні люди!
– Діти в них є?
– Щось, здається, є,– як від того, що безпосередньо не стосується справи, недбало відмахнувся Григорій Михайлович.
В Огньових виявилось аж троє дітей: старша дочка і двоє синів. Самі ж Огньови й справді виявились напрочуд сердечними людьми: прийняли нас, як рідних, і протягом тижня, що ми сиділи на їхніх шиях, робили все від них залежне, щоб ми не нудьгували. Хоч Микола Сергійович і Валентина Сергіївна давно вже розпрощалися з полем, в душі вони лишались такими ж молодими геологами – з отого непосидющого племені, яке з першим подихом весни втрачає спокій і починає збиратися в дорогу, як птахи у вирій. Та, власне,
вони ніколи й не поривали з геологією: Микола Сергійович досі працює в Управлінні геології Таджикистану – першим заступником начальника, й промитої години, як то кажуть, не має, Валентина ж Сергіївна рухає вперед геологічну науку в одній з проблемних лабораторій.
Вони й узяли найдіяльнішу участь в підготовці нашої експедиції.
Кілька вечорів підряд просиділи ми над картами Паміру, визначаючи найцікавіші місця, що їх варт відвідати, і головний гідрогеолог Віктор Микитович Крат, який і мав здійснювати інспекційну поїздку по свердловинах, тільки й знав, що остуджував наші гарячі голови:
– Тут машина не пройде.
Або:
– Це дуже вже вбік від основного маршруту.
– Але ж там мають бути агати! – стогнали ми з Григорієм Михайловичем.
– Іншим разом поїдемо. Ви що ж, за одним махом хочете весь Памір пограбувати?
Потім до нас приєднавсь Анатолій, який саме пішов у відпустку:
– Зор-Бурулюк!.. Коли щось цікаве і є на Памірі, то тільки на Зор-Бурулюкові!
– А де він, цей ваш Зор-Бурулюк? – допитувались ми, зачаровані вже самою назвою.
– На Східному Памірі. За Хорогом. В районі Мургаба.
Дві пари очей – мої і Григорія Михайловича – молитовно дивились на Крата.
– Можна,– кивнув акуратною борідкою Віктор Микитович.– Нам все одно треба бути в тому районі: недалеко від Мургаба працюють наші гідрогеологи.
Східний Памір, Хорог, Мургаб, Зор-Бурулюк...
Назви ці вже ввійшли в нашу кров, як отрута. Жадібно роздивляємось карту, суціль зафарбовану в густо-коричневий колір. Висота не нижче чотирьох тисяч метрів. Тоненька ниточка дороги, що тягнеться спершу понад Пянджем, потім здирається на коричневе поле, підіймаючись до самого неба.
– Захопіть побільше теплого одягу,– попереджає Огньов.
Я недовірливо дивлюся на милого нашого господаря: «Теплий одяг? Посеред літа? Коли на вулиці в тіні майже сорок. Сів у тролейбус – вибравсь, як хлющ...» Чи не черговий геологічний розиграш?
Але
– Я вже сказав Гірштейнові.
Гірштейнове прізвище згадується протягом
всього вечора. Памірський шофер – не рівня нашому білоручці, який тільки й зна, що крутити кермо та натискать на педалі. Памірський шофер – це й завгосп, і начпрод, і кухар, а часто й геолог. Він повинен простежити, щоб не виклацували посеред ночі його пасажири зубами, а вдень щоб не ходили голодними. Повинен пам'ятати, де що лежить у фантастичній горі знаряддя й речей, що тільки чудом якимось помістилися в машині. І зверх усього ще й вести машину. По дванадцять, по вісімнадцять годин на добу, вдень і вночі, по таких високогірних дорогах, що наш найсміливіший водій вискочив би з кабіни, впав би на дорогу та й, затуливши очі долонями, кричав у розпачі: «Мамо!»
Памірський шофер повинен мати зір орла, серце лева, реакцію кобри. Інакше він на першому ж повороті полетить разом з машиною в прірву.
Та часом і це його не рятує. Коли ми вже забралися в гори, я довго думав, що стовпці поверх акуратних купок каміння розставили орудівці: помічали особливо небезпечні ділянки дороги. То вже потім довідався, що так тут заведено відзначати місце, де загинув водій. Десятки стовпців траплялися нам по дорозі, а в одному місці, в зоні каменепаду, ми теж замалим не заробили стовпець: величезний двометровий валун, що нависав над найвужчою ділянкою дороги (ліворуч – суцільна кам'яна ріка, яка так і дихала, праворуч, під самими колесами,– чорна прірва, куди й дивитися моторошно), валун в кілька тонн раптом надумався зрушити з місця: затріщала міцнюща тканина, наша машина, сіпнувшись, завмерла, а в прорваний отвір лиховісно заглянула кам'яна сіра мордяка. І стільки тупої нещадної люті було в отій морді, що ми, онімілі, непорушно сиділи й загіпнотизованими кроликами дивились на неї.
– З машини! – закричав Гірштейн.
Як ми опинились на дорозі, не пам'ятаю. Стояли позад нашого уазика й дивились на кам'яну потвору, що, впершись лобом в машину, намагалася зіпхнути її в прірву.
Гірштейн, що лишився за кермом, завів знову мотор. Машина здригнулась, наче підранена, стала обережно, сантиметр за сантиметром, посуватись уперед. І нам всім здавалося, що валун, не бажаючи її відпускати, обертається повільно за нею...
– Можете вважати, що нам повезло,– сказав Віктор Микитович: він так і не покинув машини – сидів поряд з Гірштейном.
І розповів, що на цьому самому місці полетіло в безодню ціле таджицьке весілля: вантажна машина, разом з молодим, молодою, гостями й оркестром.
– Не диво,– озвавсь Анатолій.– Не бачили хіба, як вони їздять!
Бачили. Шофери-таджики їздять так, наче в кожного за спиною крила. Основний свій обов'язок вони вбачають у тому, щоб витискати з машини всю швидкість, яку вона тільки здатна розвинути. Страшно дивитись, як летить понад прірвою отакий знавіснілий шмат заліза, дерева й гуми. Як її мотає з боку на бік, як заносить і кидає,– щосили сигналячи, вона вихором обганяє обережний наш уазик, а таджики, які сидять в кузові, замість того щоб зіскакувати, рятуючи душі, весело щось нам кричать і махають руками. Отак, кричачи, сміючись, руками вимахуючи, полетять прямо в рай, де напої трояндові й солодкий щербет. І по сім гурій на кожного.